Мета: вчити учнів складати усний твір-розповідь про вигадані події на основі прочитаних творів; розвивати вміння самоаналізу; виховувати культуру усного мовлення.

Цілі.

Учні знатимуть:

особливості твору-розповіді на основі прочитаного; зміст поняття “твір-стилізація”, вимоги до його написання та критерії оцінювання.

Учні вмітимуть:

добирати матеріал для розкриття теми твору, самостійно складати план, писати твір на літературну тему;

відрефлексувати власну роботу на уроці.

Обладнання: портрет письменника, текст художнього твору, ілюстрації.

Тип уроку. Урок розвитку зв’язного мовлення.

Хід уроку

І. Мотиваційний етап.

1. Забезпечення емоційної і мотиваційної готовності до уроку (Технології “Підбадьормо один одного” та “Незакінчене речення”: “Я хочу, щоб мій твір був…”).

ІІ. Цілевизначення та планування.

Визначення власних цілей уроку. Планування власної діяльності.

ІІІ. Опрацювання навчального матеріалу.

  1. Бесіда про зміст понять “стиль” та “стилізація”.
  2. З’ясування ознак твору-стилізації.
  3. Вибір теми твору.
  4. Робота над складанням твору-розповіді (самостійно, в парах, групах).
  5. Озвучення зробленого.

ІV. Рефлексивно-оцінювальний етап.

Усні відповіді на запитання:

–  Чи задоволений ти результатом власної (спільної) діяльності? Чому?

–  Як тобі працювалося?

–  Робота в парі допомогла чи зашкодила тобі досягнути гарного результату? Чому?

Домашнє завдання.

Обов’язкове: а) прочитати повість Григора Тютюнника “Климко”; б) у ході читання фіксувати свої враження, думки та запитання, що виникали; в) укласти словничок незрозумілих слів; г) скласти план І – ІІ розділів (письмово) або передати сюжетну канву повісті (усно).

За бажанням: а) підготувати запитання до тематичної атестації з теми „Життєвий і творчий шлях М.Стельмаха”; б) на основі свідчень сучасників та уривків з Григора Тютюнника щоденників (Див. Додаток) скласти його психологічний портрет.

Додаток

Постать Григора Тютюнника у свідченнях сучасників

“З шести років Григір жив на Донбасі – його забрав до себе батьків брат Филимон Васильович Тютюнник. Він та його дружина на якийсь час замінили хлопцеві батьків. Вони ж оддали його до школи, але по трьох роках почалася війна. Дядько пішов на фронт, жити стало сутужно, а невдовзі фашистські окупанти принесли з собою й голод. “Люди, дивлячись на змучену тітку й на нас, голодних дітей, – згадував пізніше Григір, – порадили мені податися до матері на Полтавщину, щоб легше стало всьому сімейству. Я так і зробив. Ішов пішки, маючи за плечима одинадцять років, три класи освіти й порожню торбинку, в якій з початку подорожі було дев’ять сухарів, перепічка і банка меду – земляки дали на дорогу. Потім харчі вийшли. Почав старцювати. Першого разу просити було неймовірно важко, соромно, відбирало язик і в грудях терпло, далі трохи звик. Ішов рівно два тижні…” (А.Шевченко) (Свідчення сучасників про життя і творчість Гр. Тютюника подано за: Галич О.А. Письменницькі мемуари в школі. – Луганськ, 1999. – С. 129 – 135).

“…Вищий середнього зросту, худорлявий. Половецька засмага. Трохи суворі брови… гарні очі. Воронове крило чуприни норовливо спадало на чоло.

Умів з перших слів співрозмовника вхопити його характерну інтонацію чи майже непомітний ґандж у вимові, і одразу ж зімітувати. Було то незлобливо, не єхидно, а так – з любові. Сміялися всі загонисто, і він сміявся наопашки, коли хтось вдало пародіював його.

Чесний до прямолінійності, принциповий до жорстокості, від чого не раз потерпав…

…працював непоквапом, інколи – важко, нещадно правлячи себе, бо до літератури ставився з святешною шанобою, з цнотливою ніжністю, як до матері…” (Борис Олійник).

“…Був він неговіркий, небалакучий – скоріше видавався мовчуном. Високий (він завжди здавався вищим, ніж був насправді), ставний, з розгорнутими, немов крила, плечима і гордо піднятою чубатою головою” (Олександр Сизоненко).

“Якась козацька, наливайківська невгамовність дрімала в ньому, пробуджувалася ж вона блискавично – варто було лише кинути жарину, а особливо тоді, коли торкалося найболючішого. Запальність, справедлива нещадність, суто українська впертість були невід’ємними рисами його кипучої натури. Він мав неабияке відчуття справедливості й правди. …

Із вуст Тютюнника закохуєшся в героїв його творів ще задовго до того, як вони вивершені: “Доброго дня, як там Климко, вже хтось його зігрів?” – такими були наші вітання, коли писалася повість про малого хлопчика з шахтарського краю. Відходимо в затишне місце, і починається диводійство – читає напам’ять виважений, щойно написаний уривок” (Василь Березовий).

Із письменницьких записників (Цитати наведено за: Вічна загадка любові. Літературна спадщина Григора Тютюнника. Спогади про письменника. – К., 1986):

Мені потрібен такий факт… який максимально виразить мого героя.

Класичний аналіз психіки в наш час не пройде… Потрібна деталь…

Коли я бачу мерзотника, мені стає шкода, що сонце світить всім.

Я люблю стареньких і малих – і тих, і тих за мудрість і доброту.

Поділитися у соцмережах:

Share to LiveJournal
Share to Odnoklassniki