ТЛ: вільний вірш.
Мета: ознайомити учнів з цікавими фактами життя і творчості В.Голобородька; вчити сприймати і розуміти його вірші; розвивати асоціативне мислення школярів.
Цілі.
Учні знатимуть:
2 – 3 цікавих факти з біографії поета; визначення поняття вільний вірш; специфічність форми таких творів.
Учні вмітимуть:
виразно й усвідомлено читати поезії, визначати їхню ідею; пояснювати власне розуміння образності віршів; з’ясовувати роль художніх засобів творів.
Тип уроку. Урок вивчення нового матеріалу.
Обладнання: портрет письменника, мультимедійні матеріали; писанка, український рушник; поезії Б.-І.Антонича, ілюстрації до його творів, пам’ятка “Як навчитися виразно читати віршові твори”, пам’ятка декламатора.
Методи, прийоми, форми роботи: словесний настрій; аналіз поезій; перегляд ілюстрацій картин; бесіда, незакінчене речення; виразне читання; “мовчазне читання”; робота з підручником.
Оформлення дошки: епіграф: ” …Це вірші українського поета… Це поезія, яка вимагає мислячого читача.” (О.Неживий); ім’я уроку: “Поезія – це завжди неповторність…” (Л.Костенко).
Випереджувальне завдання: пригадати поезії Б.-І.Антонича “Весна” (“Росте Антонич, і росте трава…”), І.Калинця “Писанки”.
Х і д у р о к у
І. Мотиваційний етап.
1. Забезпечення емоційної готовності до уроку (словесний настрій).
2. Актуалізація суб’єктного досвіду й опорних знань:
а) аналіз поетичних рядків Л.Костенко “Якщо не можеш вітер змалювати…” (с. 5 підручника);
б) бесіда про специфіку відображення дійсності у художньому творі, важливість творчої уяви (твір має двох авторів: письменника і читача);
в) перегляд ілюстрацій картин (М.Примаченко, Ф.Панко, К.Білокур);
г) виразне читання віршів Б.-І.Антонича;
д) бесіда про своєрідність відображення дійсності кожним митцем;
д) “Незакінчене речення”: “Від нової зустрічі з поезією я очікую…”.
е) озвучення напрацювань.
ІІ. Цілевизначення та планування.
- Представлення концепту теми та уроку.
- Ознайомлення з цілями вивчення теми.
- Формулювання цілей на основі представлених на с. 289 підручника оцінних суджень. Доповнення переліку власними цілями.
- Узгодження плану роботи.
ІІІ. Опрацювання навчального матеріалу.
1. Створення психологічного портрета митця:
а) “аналіз” фотографії;
б) визначення рис внутрішнього світу поета на основі аналізу назв поетичних збірок (с. 282 підручника). У ході розмови риси духовного світу фіксуються в учнівських зошитах.
2. Розповідь учителя про життєвий і творчий шлях В.Голобородька (Матеріали для розповіді див. у Додатку).
3. Бесіда про враження від поезій В.Голобородька.
4. Робота зі змістом поезії “Дощ”:
а) асоціювання: ключове слово – дощ;
б) “мовчазне читання” поезії;
в) бесіда про сприйняття твору учнями;
г) опрацювання розділу підручника “Вільний вірш”;
д) “Незакінчене речення”: “Щоб сприйняти поезію В.Голобородька, потрібно…”. (Можливі варіанти, які вчитель може “підказати” учням: “…насамперед вловити настрій вірша; …уявити зображені автором картини; …укласти асоціативні ряди”);
е) виразне читання вірша учителем;
є) відповідь на запитання 4 – 10 підручника (с. 284).
ІV. Рефлексивно-оцінювальний етап.
- Самостійна відповідь на запитання “Василь Голобородько говорить у вірші “З дитинства: дощ” про просте складно чи про складне просто?*
- Колективне обговорення проблемного питання.
Домашнє завдання.
Обов’язкове: а) підготуватися до виразного читання вірша “З дитинства: дощ” *; б) скориставшись порадами автора підручника (завдання 12 на с. 284) створити “кольоровий портрет” вірша.
За бажанням: а) намалювати побачене у першій строфі вірша Василя Голобородька “З дитинства: дощ”; б) прочитати поезію В.Голобородька “Лелека”; зафіксувати свої враження, думки, запитання; в) підготувати повідомлення про лелек; дібрати ілюстрації, фотографії із зображенням птахів.
Додаток 1
“…Народився я у квітні 1945 року в селі на шахтарському Донбасі…
Зовсім малим, у віці посівальника, будила мене мати зимовим ранком і посилала посівати до сусідів, це недалечко, через дорогу лише перейти. Заходив я до хати вісником свята, мені раділи, підводили до покуті, я сипав із жмені пшеничне зерно і промовляв поздоровлення з Новим роком, як мене навчила мати…
…Коли усе це є: і звичаї, і традиції, і пісні, то сприймаєш їх, як щось цілком природне, як бути чорнявим чи білявим, а коли це зникає, чи від власного недбальства, чи з примусу, то починаєш докопуватися до причин зникнення того, що раніше тобі здавалося незникненним, хочеш зв’язати ту перервану нитку, яка тягнеться із глибини віків, хочеш, щоб і далі ткався той рушник із неповторними узорами, й далі.
Від п’ятнадцяти років почав я робити фольклорні записи. Тепер уже й не знаю напевне, що до того спонукало. Можливо, усвідомлення (чи власне, чи підказане) того, що вірші мають бути образними (на той час я уже пробував віршувати). У тих віршах, які я в той час знав, головне із шкільної програми, образності я не знаходив. Взагалі школа якимось чином більше закриває, аніж відкриває красу поетичного слова. На той час я зачитувався поезіями С. Єсеніна. Там було те, чого я прагнув. Але то було в російській мові, неповторні російські вірші, мені ж хотілося, щоб мої вірші були так само неповторно українські. Тому захопився фольклором: і до джерел звернувся, і сам почав робити записи…
…Я аж до сього часу продовжую цікавитися фольклором…
…кожен народ відображає дійсність через свою мову і культуру, тому дійсність у кожній мові різниться між собою, тому дійсність, відображена в українській мові, є унікальною у порівнянні з іншими мовами… Але дійсність відображається… і в тій мові, яку ми називаємо фольклором. Мова – від вигуку до казки! А крім цієї мови, ще й мова немовлена: обряди, ритуали, звичаї, прикмети. Тому намагаюся у своїй творчості користуватися усією повною українською мовою…
…Мова як якесь дерево: то воно насінина, то дерево. Так і якісь комплекси уявлень згортаються у зернину і можуть тривалий час у такому вигляді перебувати в мові. Намагаюся у міру своїх сил і спроможностей відшукати таке явище, яке от-от поглине смерть, і знову дати тому слову прорости у рясне, квітуче дерево” (В. Голобородько).
“…розірвані невидимі нитки, що в’язали сучасність із праукраїнською традицією, спричинили втрату в багатьох метафорах поетичного смислу і переносного значення. Зрозумілі для батьків, повторювані за звичкою дітьми, вони виявились зовсім незрозумілими для внуків:
Тут ми живемо споконвіку,
так довго,
що вже не розуміємо назви наших річок,
у прадавнині названі нашими предками
нашою прамовою.
Власне, пошуку забутого сенсу присвятив свою творчість митець. Це домінантна ознака його лірики…” (П. Дударенко).
[…] Поезії Василя Голобородька – це вірші українського поета. Не тому, що в поетичних рядках нерідко зустрічаємо слова козак, Україна, гетьман, імена історичних осіб та географічних назв (Сагайдачний, Берестечко). Адже й раніше в численних творах інших авторів ми натрапляли на них. Ні, не зовнішніми атрибутами позначений національний характер поезії Василя, а внутрішнім змістом, особливістю світобачення, образністю, поетичною систематикою. До того ж, усе це не є незмінним, а створює постійне відчуття руху поетичного мислення, естетики. Поет може в короткому, на перший погляд, описовому вірші, сказати стільки, що в цілісності своїй становить досвід багатьох поколінь і вражає силою поетичного образу. Наприклад:
На горі дівчата
у вишиваних сорочках –
кривий танець ведуть,
весну веселу гукають,
звичайно:
ніде ні збиваються,
нічого не пропускають:
«Благослови, Боже,
весну закликати,
Весну закликати,
Зиму проводжати
Гу-у-у!»
Кривий танець».
…одна із загадок поетичного світу Василя Голобородька, де матеріальне і духовне мають однакову силу. Те, що ми звикли ділити на одухотворене й неодухотворене, для наших предків не мало чітко окреслених меж, а постійно перебувало у рівновазі. Тому й говорили, відчували, діяли не тільки люди, а й тварини, дерева, рослини, вода й вогонь, земля й померлі предки. Народжуване світобачення людини закріпило все це, і хоча з часом світ поділився на духовний і матеріальний, первісний зв’язок не був утрачений.
Звідси починається й незвичайність образів Василя Голобородька, які вражають «казковою» достовірністю, пробуджуючи асоціативне мислення читача…
…його вірші… сприймаються як одкровення… вимагають читання-думання, неквапливого і глибокого осмислення… Інакше кажучи, це поезія, яка вимагає мислячого читача.
– А я насправді і пишу своєрідну книгу образного життя українського народу, – говорить Василь Голобородько. – Але герої її – птахи, тобто всі народні назви птаха, прислів’я, приказки, повір’я, звичаї, пов’язані з птахами. Адже навколо нас тому український краєвид, що живуть там птахи, яких назвали українці!
Що тут скажеш? І дивно, і радісно, і відчуття щастя напливає, коли думаєш, який загадковий, поетично багатий і незвичайний світ відкриває поет. Його поезія продовжує ширитися у світі. Після участі у Міжнародному фестивалі авторів у Канаді (1991 р.), там з’явилися нові публікації, як і декілька віршів у колективній збірці українських поетів, що вийшла 1993 року в Німеччині (О. Неживий).
“…Василь Голобородько – філолог. І за освітою, і за глибинним відчуттям суті рідного слова. Яскравим і переконливим прикладом цьому може слугувати розділ його збірки віршів “Слова у вишиваних сорочках” (К., 1999) — “Українські птахи в українському краєвиді“. Поетом пророблена титанічна робота над пошуками синонімічних рядів усного народного слова на позначення назв характерних для України птахів. Та головне тут перш за все в тому, що Голобородько переливає ці назви у форму вартісного поетичного слова, у свої верлібри. Ось, для прикладу синонімічний ряд на визначення назв широко побутуючого у нашій країні птаха—відомої усім горлиці:
Горлице, горлице,
ти живеш у лісі або у садку, але
не на подвір’ї,
ти — дикий голуб,
ти голос свій подаєш, туркочеш
і своїм турканням себе називаєш:
ти — і туркавка, і туркавонька, і туркавочка,
і туркалка,
ти — і гуркавка, і туркочка, і тукавка,
і тутавка,
ти — і тутайка, і туторка, і туріючка,
і тручка,
ти — і туркало, і туркач, і туртош, і турок,
ти — і торонда, і торомба,
ти маєш туркотливе горлечко,
ти туркочеш,
ти воркочеш,
ти — туркотлива горличко — прочищаєш горлечко,
тому
ти — і горлиця, і горлице, і горличка,
і горленок,
ти — і орлиця, і орличка, і орлик,
ти так давно живеш поруч із моїм народом,
із прачасів мій народ переніс до
сьогоднішнього дня..
Та не тільки синонімічні ряди є характерними для назв птахів у віршах В.Голобородька. Це – тільки частина його фольклорних розшуків. До кожного вірша про того чи іншого українського птаха він добирає прислів’я, приказки, загадки, які ґрунтуються у свідомості народного генія на спостереженнях про них, прикметах, повір’ях і навіть на замовляннях. Відтворення у поетичному слові багатства назв українських птахів має у Василя Голобородька і прагматичне значення. Сам поет про це говорив так: “Побачивши якось птаха, про якого не знаємо навіть назви, ми тільки одне зауважуємо, на рівні безпосереднього спостереження, притаманного не лише людям: це – птах, але, знаючи усе багатство назв птаха, загадку про нього, прислів’я і приказки, повір’я і прикмети, заклички і замовляння, пов’язані з птахом, ми привносимо все це птахові, олюднюємо його, а, бачачи птаха в краєвиді, тим самим олюднюємо і дикий, порожній без людської присутності краєвид.
Світ поезій Василя Голобородька змушує нас звернутись до себе, до своєї історії, вимагає бути уважними до того, що відбувається навколо, що чекає нас завтра. Читаючи вірші поета, можна помітити небуденність його художнього слова. Сам поет про творчість говорить: «…процес народження вірша схований для мене, я не знаю, чому зупиняюся душею саме на цих виразах.. Крик птаха у природі і стан закоханості людини не мають нічого спільного, але в мові позначені одним виразом. Я схотів написати вірша щоб виправдати якраз оте переносне його значення». І далі: «Буває, напишеш вірша і не знаєш, з чого він народився. Скажімо, проаналізувавши потім уже «Міждо мир хрещений», я зрозумів, що він побудований на слові «хрести», яке має безліч значень—хреститися, озивати когось, бити нагайкою тощо — на цьому він виріс. Може я хотів написати про щось, але увага моя зупинилась на ньому… Моє слово не вогнисте, в моїй поезії — метелики, бджоли. Але я засвідчую перед світом, Богом і людьми: тут Україна, і ви українці” (“Слово Просвіти”. – 2006. – 21 – 26 грудня)
“Василь Голобородько прийшов у світ “продемонструвати художню бездоганність і незвичні комбінації прикмет серця й розуму, правдиво відобразити краєвиди й духовну природу свого народу, аби у високохудожній формі висловити духовну сутність цілої нації, спробувати знайти відповіді на одвічні питання, явити зразки високої духовності й художньої чистоти, продемонструвати піднесений лет і глибоку метафоричність, відбити суть синкретичного мислення, оспівати краплю роси й космічні глибини…
…У Голобородька ніби оживає світ прадавніх анімістичних уявлень про природу; світ нашого далекого “наївного” предка або довірливої дитини, заселений дивними істотами, наповнений чарівними звуками й кольорами, й пригодами; світ української народної, язичницької ще демонології, казки, загадки, думи… Звичайно, світ цей являється у Голобородька […] як жива реакція отак укладеної душі на цілком сучасну навколишню дійсність” (М.Сулима).
“Вочевидь, таки не про птахів розказує нам Василь Голобородько, а про мітичні й містичні глибини, які чаяться в нашій — людській — мові, у наших — людських — ритуалах” (І. Андрусяк).
“…птахи — найзначущіший і найчисельніший компонент поетичної системи В. Голобородька. Через орнітоморфні символи автор відображає широку гаму почуттів, переживань, думок, особисте сприйняття світу, глибоко переплетене з власне народним світоглядом. Цікавий образ підстреленої пташки в однойменній поезії (цикл “Творення вулію”): “Ношу із собою підстрелену пташку, / не знаю вже й коли / я її ненароком підстрелив, / але тепер не можу ніде її подіти”. А далі — “краплі крові пташиної падають на землю”, “чується голос пташиний, червоний”: “І ти відкриєш конверт із моїм листом, / витягнеш аркуш, розгорнеш його, / але аркуш виявиться чистим — / усі літери вбере в себе / закривавлена пір’їна підстреленої / пташки, / пір’їнка, що лежатиме / всередині згорнутого аркуша”. На нашу думку, йдеться про нерозділене кохання. Підстрелена пташка — зранене почуттям серце. Якщо викласти на папір усі свої почуття, дівчина, що не любить, не зрозуміє болю, для неї “аркуш виявиться чистим”, хоч у нього вкладено частинку серця — “пір’їнку”. В одному зі своїх віршів автор зізнається: “Бо я знаю тільки про воду, про траву і про пташку” (“Казала мені угадати ім’я”). Отже, митець поділяє світ на три основні рівні — вода, земля, небо. Знати про воду, про траву і про пташку — бачити світ у гармонії, цілісно, різнобічно. У вірші “Ти стояла під яблунею” поєднання образів яблуні, яблук, осені, літака передають душевний стан ліричного героя — закоханість, мрійливість, світлий сум: “Ти стояла під яблунею / з трьома яблуками у руках / Ти не знала, що у тебе у руках осінь / Я не знав, що у тебе у руках осінь / Та осінь була намальована / на трьох яблуках: / на одному яблуку була намальована ти / на другому я / на третьому — літак”. Тут яблуня підкреслює красу, стрункість дівчини. Яблука в дівочих руках спочатку символізують осінь, а потім перетворюються на символи кохання хлопця і дівчини, намальований на третьому яблуці літак — натяк на розлуку закоханих. Болісне сприйняття вимирання фольклорної традиції знайшло відображення в поезіях В. Голобородька, іноді автор не може залишатися тільки творцем власного міфопоетичного світу, а з поета перетворюється на ревного захисника фольклорної традиції, його хвилює втрата праукраїнських смислів, які перестають розуміти сучасні українці: “Тут ми живемо споконвіку, / так довго, / що вже не розуміємо назв наших річок, / у прадавнині названі нашими прадідами / нашою прамовою” (“Тут ми живемо”). Однак переважають у книжці В. Голобородька “Ми йдемо” (як і в усій творчості) не відчай, не біль, а радість — маленька і велика, — як слушно зауважує М.Сулима. Творчій манері В. Голобородька притаманне синтезування різних жанрів усної народної творчості. В одному творі поєднуються казкові образи, формули, пісенні ремінісценції, елементи замовляння, повір’я, загадки та ін. Важливу роль відіграє недомовлення, натяк, асоціація. Назва поезії “А у одної течуть сльози” — відгадка розгорнутої метафори-загадки розміром із цілий вірш: “Жінко не випускай гуляти по траві / цей табун білих коней / бо на жодному з них не повернешся”. “Табун білих коней” — метафора сліз. Образ коней не чужий поетиці загадок. Метафоризація сліз білими кіньми, з одного боку, має власне авторський творчий підхід, з іншого, — образ коней властивий фольклорній традиції загалом. На конях-сльозах далеко не заїдеш, — “бо на жодному з них не повернешся”. Далі сльози самі себе представляють жінці, називають одне зі своїх імен: “хоч всі ми крім інших імен / називаємося Ті хто повертається”. За цим метафоричним образом імені сліз стоїть глибока істина: життя — переплетення суму й радості, сліз і сміху. Сльози, хочемо того чи ні, час від часу до нас повертаються. У казково-загадковому світі Голобородькової поезії є окремі образи сучасності: місто, вокзал, автобус, авто, велосипед, асфальт, комбайн, шахта, фотограф, модель, НЛО тощо. Любить митець у свій спосіб осмислювати образотворче мистецтво (“Ван-Гог: пейзаж із вікна”, “Роман Жук: Сад”). Творчості Катерини Білокур присвячені такі своєрідні поетичні картини: “Катерина Білокур: виготовлення пензлика”, “Катерина Білокур: піжмурки квітів”, “Півонії: автопортрет із Катериною Білокур”, “Катерина Білокур: завивання вінка”. В. Голобородько химерно подає характери, зовнішність, життєві долі літераторів, його попередників та сучасників: М. Драй-Хмари (“Молитва про нездійсненне”), Г. Косинки (“Побачення з Косинкою”), І. Світличного (“Світличний перекладає Анрі Мішо”) (Юлія Шатенко).