У запропонованому матеріалі описано покроковий герменевтичний аналіз поезії В. Голобородька «Ми йдемо», тему розширено низкою інших творів, об’єднаних ключовою ідеєю патріотизму. Здійснено практичну ілюстрацію прийому «вільного плавання», коли робота на уроці набуває ознак проекту і потребує компетентного підходу учасників дослідження. Велика увага надається реалізації принципу наочності (спостереження за народженням художньої думки), який застосовує учитель, та принципу інструментальності, коли учні набувають умінь самостійного аналізу. Описаний матеріал має універсальний характер застосування: від 7 до 11 класів.
Ідея цієї роботи виникла у автора під впливом переглянутого уроку в 7 класі однієї зі шкіл Новограда–Волинського на минулорічному Фестивалі «Мій особистісно зорієнтований урок», де вчитель застосувала прийом «вільного плавання» і діти дібрали тексти інших поезій В. Голобородька, однак часу на їх коментар не вистачило, а самі твори потребували досить глибокого, як для семикласників, аналізу. Саме ці твори та пісня М. Бурмаки і стали предметом нашого дослідження.
Методика вивчення на уроках української літератури суспільно заангажованої поезії патріотичного характер потребує особливої уваги. Аналіз таких творів зазвичай зводиться до спрощеного, плакатного, поверхового прочитання, низької культури інтерпретації на рівні «сліпого дидактизму» (Б. Космовська) через те, що основна думка – на поверхні, тому зазвичай і домінує переказування змісту, моралізаторство, повчання.
Культура інтерпретації такого типу поетичних творів полягає в умінні вчителя допомогти учням відійти від спрощеного коментаря, від «мітингово-метафоричного дискурсу» (О. Забужко), який не народжує думку, а виражає уже готову, яку треба тільки повторити, і шукати художність, оригінальну деталь, інтертекстуальність.
Аналіз поезії В. Голобородька «Ми йдемо» здійснюється у 7 класі, коли учні мають невеликий життєвий досвід, недостатню базу знань, щоб коментувати вірш, написаний верлібром. Вони можуть перебувати у полоні стереотипів, за якими їх навчали в попередніх класах, коли застосовувалися методичні прийоми переказування, відповідей на запитання, сухого перерахунку кількості художніх засобів, просто гарної декламації без коментарів та ін. Сама форма верлібрового вірша може відчужувати своєю складністю, незвичністю. Тому поезія такого типу потребує від учителя реалізації «золотого правила» (за Я. А. Коменським) наочності: чим більше знання спирається на почуття, тим більше воно достовірне, забезпечує внутрішнє органічне зростання особистості. Тому для посилення емоційного, візуального, комунікативного і творчого компонентів застосуємо прийом входження у лабораторію верлібриста за допомогою порівняння візуальної та вербальної образної картинки (комп’ютерний варіант). Використаємо опис вільного вірша, здійснений поетом П. Мовчаном, і «накладемо» його на дібрану картинку пейзажу:
«Погляньмо уважніше на гори, і ми справді побачимо, як одна вершина внутрішньо гармонує з іншою, хоч, на перший погляд, вони ніби зовсім не схожі. Цю гармонію витворює віками могутній природотворчий ритм, його багатоманітність. Так ритмізується дуб із липою, клен із в’язом, граб із ясенем, утворюючи цілокупний багатоголосий масив – ліс.
Білий і вільний вірш – це ті ж природні масиви… Такий вірш, якщо він написаний справді талановито, сприймається цілісним».
Після перегляду і коментаря робимо висновки про особливості вірша, написаного верлібром, які маємо врахувати:
-
це своєрідний ритм сучасності і одночасно повернення до фольклору;
-
засіб особливого вираження темпів сучасного життя і специфічне бачення світу;
-
це промова людини повсякденною мовою, звернена до незвичайного співрозмовника, передусім природи;
-
найскладніша поетична форма, вона відразу виявляє поверховість думки й почуття;
-
верлібр – суворий суддя таланту автора.
Аналіз поезії здійснюємо через заглиблення у смислові пласти мови, пошук і визначення ключових слів, словосполучень, речень, щоб договорити, домислити, висловлене автором.
1. Виписуємо ключові фрази, словосполучення, що несуть важливе смислове навантаження, передають внутрішній ритм, наростаючу динаміку руху і допоможуть інтерпретувати, продовжити думку поета:
– Ми йдемо по Україні
– виходимо на прадавні шляхи
– ми чинимо волю наших прадідів (йдемо)
– ми гордо йдемо шляхами України
– ми гордо йдемо
– наша хода
– ми йдемо
– ми йдемо по Україні
2. Коментар ключового слова «ми».
1). Хто такі «ми»? Чи можемо вважати, що особовим займенником «ми» автор конкретизує поняття «народ»?
– Можемо, але треба звернути увагу на протиставлення: ми – ви:
ви, які виглядаєте у вікна, як сусіди,
щоб подивитися на нас, гордо йдучих,
ви, які визираєте з-за рогу, як вороги,
щоб подивитись на нас, гордо йдучих, –
ви всі бачите, як ми гордо
йдемо дорогами України.
2. Таким чином твориться образ народу України, частина якого не перейнялася ідеями загалу, можливо, остерігається рішучих змін. Серед них – байдужі (сусіди, просто живуть поряд, духовно чужі) і такі, що не сприймають, навіть вороже ставляться до ідеї, яка об’єднує тих, що розпочали ходу, вона їм чужа. Вони вимагають доказів, пояснень потреби у цій ході, наводять контрарґументи, але здобувають їх із… «мертвих джерел».
3. Метафора мертві джерела потребує декодування, позаяк створює додаткове значення і виконує важливу роль у нарощуванні додаткових смислів поезії.
Джерело – 1. потік води, що утворюється внаслідок виходу підземних вод на поверхню землі. Порівняємо: бити джерелом – активно, бурхливо виявлятися. 2. Те, що дає початок чому-небудь, звідки постає, черпається щось; основа чого-небудь; вихідне начало.
Мертвий – такий, у якому припинилося життя; мертва вода – у якій, внаслідок її хімічного складу, неможливе життя. Спостерігаємо поєднання несумісних понять (оксиморон): мертві джерела, що допомагає протиставити: мертве – живе, вічне – тимчасове і передати марність арґументів, безпідставність заперечення цими людьми ідеї руху, поступу, позитивних змін.
Адже шляхи, якими відбувається рух, – прадавні, їм нема ліку; хода – це здійснення волі прадідів; долання шляху відбувається на Україні (на своїй, рідній землі); люди рухаються монолітно (пов’язані вишиваними рушниками).
Автор використовує художню деталь: рушники вишиті дівочими руками (могли ж вони бути вишиті материнськими, бабусиними руками?) – українська традиція вишивати рушники не зникла, вона продовжується (відроджується?), в колонах багато молодих людей (згадаймо українську традицію подавати рушники під час сватання, перев’язувати рушниками на весіллі), життя оновлюється, в рух вливаються свіжі сили, це надає віри у правильності обраної мети.
Тепер можемо домислити сказане поетом: ходу (як і життя) зупинити неможливо, адже людей наснажує енергія живих прадавніх джерел історії народу, велике спільне бажання здійснити волю прадідів, прагнення бути вільними, органічне бажання жити.
4. Конкретизації образу людей, до яких зараховує себе ліричний герой, нам допоможе інформація про пасіонаріїв.
Пасіонарність – від лат. рassio – пристрасть – поведінковий феномен, зумовлений біохімічною енергією людини, яка визначає здатність, зокрема, етнічних колективів до цілеспря мованої активної діяльності (природоперетворчої, економічної, військової, міграційної, у сфері культури, духовності і т.п.). В етнічних спільнотах пасіонарна напруга визначається кількістю енергії в системі, що складається з її членів, котрі продукують та акумулюють енергію, а спрямування та “продукти” цієї напруги залежить від міри її усвідомленості та злагодженої цілеспрямованості в кожного носія та їх об’єднань. Пасіонарність є сталим, інваріантним для різних етносів та епох комплексом психологічних та поведінкових рис. Пасіонарність як характеристика психіки й поведінки особи – це активність, яка виявляється у здатності та навіть прагненні до неразової зверхнапруги та певної жертовності заради досягнення окресленої мети. Пасіонарність притаманна майже всім людям, але в дуже різному ступені. Вона може бути неусвідомленою чи усвідомленою, проявлятися як владолюбство або своєрідне горде смиренство, гоноровість, діяльне милосердя, пожадливість чи жертовний аскетизм тощо, а ці якості породжували як подвиги, так і злочини, як добро, так і зло, творення або руйнування. Пасіонарність не дозволяє бути байдужим, конформістом, вести “рослинне” життя. Імпульс пасіонарності може бути таким сильним, що його носії – пасіонарії – можуть не завжди передбачувати всіх наслідків своїх дій і не відмовлятися від них навіть під прямою загрозою смерті, вже не кажучи про ті чи інші незручності, чийсь осуд, тимчасові, навіть значні збитки тощо (моральна оцінка пасіонарних дій по відношенню до інших людей обумовлюється насамперед об’єктивною користю для останніх, а також її суб’єктивним сприйняттям з боку цих людей). Різний ступінь вияву пасіонарності частково може спадкуватися, частково залежить від виховання, від впливу оточення та обставин. Він зумовлює відповідні різні типи людей – пасіонарії, субпасіонарії та основна маса населення. Ці типи спостерігаються всередині етносу і не збігаються з поділом на стани, класи, етногрупи тощо; пасіонарії виявляються, втім, зазвичай як яскраві чи успішні (в найоптимальнішому, найбільш конструктивному варіанті – яскраві й корисні для себе та суспільства) особистості. Етногенез кожного народу базується на сполученні всіх типів людей за пасіонарністю, однак пасіонарії є його рушіями, сіллю, “затравкою та заправкою”, а їх кількість, конструктивність, здатність до згуртування між собою та проводу інших великою мірою визначає успішний розвиток етносу серед інших етносів. Пасіонарії, природньо, активні в соціальному, суспільному житті, зокрема це вони задумують, готують, здійснюють як революції, так і подальшу розбудовчу діяльність. Коли в силу складного комплексу причин в етносі/народі/нації з’являється певна кількість пасіонаріїв, вони вже навіть самим фактом свого активного існування порушують інерцію “болота”, а його “опір” змушує їх до узгоджених дій та об’єднання, яке набуває тих чи інших соціальних форм. Активність об’єднаних пасіонаріїв сприяє створенню ситуації, коли їх кількість максимально можливо примножується, вони ведуть за собою субпасіонаріїв, а за сприятливим збігом обставин можуть підняти принаймні на разові дії навіть малопасіонарних людей – основну масу членів тієї чи іншої людської спільноти.
5. Ліричний герой у поезії говорить від першої особи множини – ми. Сам автор зізнавався, що ми – це ідеалізований колектив (народ, нація), якого, можливо, і не існує, хоча політики стверджують, що є, а він хотів би, щоб існував хоча б у його ідеальному уявленні. Тут нам необхідно пригадати історичний контекст періоду створення вірша «Ми йдемо». Саме поезіями «Наша мова» та «Ми йдемо» у 1992 році відкривалася збірка В. Голобородька «Калина об Різдві», присвячена В. Стусу. Це були історичні часи національного піднесення після проголошення незалежності України.
6. Повернемось до другого ключового слова: (ми) йдемо.
Ми нарахували у вірші 8 дієслів на означення руху: йдемо, виходимо, чинимо (волю предків), йшли, йдемо, йдемо, йдемо, йдемо. Завдяки періодичному повтору цих дієслів авторові вдається створити чіткий внутрішній ритм, передати динаміку, напругу, потугу, упевненість у правдивості дій і велику віру людей у досягненні мети. Можна врахувати символічне значення числа вісім і побачити в цьому закодовану автором думку про знак нескінченності, вічне прагнення людини до свободи.
У фразі ми йдемо ритмічний наголос падає на слово йдемо – переважає динаміка: рухаємося, розвиваємося, змінюємося, діємо, живемо.
7. Упевненості ході людей, об’єднаних великою вірою у досягнення своєї мети, надає образ України.
Описова характеристика:
символи:
Україна – від степів до гір, краса
Від лісів до морів;
Наша віковічна земля історія
Із нашими багатолюдними містами, урбаністичний мотив
Із нашими тихомрійними селами, земля хліборобів
із нашими золотоверхими церквами. висока духовність
В образі української землі гармонійно поєднується її краса, віковічна історія, урбаністичний мотив індустріальної потуги (так склалося історично, що вже не село, а місто на першому місці, Україна – індустріальна країна), мотив землі хліборобів (Україна була житницею Європи, аграрною країною) та віра, яку вдалося зберегти.
8. Для того, щоб сформулювати художню настанову (ідею) вірша, простежимо смислову трансформацію дієслова йти.
Йти (шукати правильного шляху, рухатися, жити і радіти з приводу реалізованого обов’язку) – це виконувати волю прадідів, які послали нас у дорогу життя, це прагнення до волі і незалежності рідної землі, це також означає бути невід’ємною складовою своєї Вітчизни і почуватися вільним на її просторах, любити свою землю великою, чинною (що потребує дії, самовіддачі) любов’ю, толерантно ставитися до незгодних із твоєю позицією (у вільній країні кожен має право на свою думку) і реальними діями доводити правильність свого вибору, щоб об’єднати зусилля усіх українців і стати єдиним народом, нацією. І нарешті, весь сенс життя людини – це постійно розвиватися, йти далі, щоб пізнати своє призначення, свій уділ, це шлях до себе.
Підсилити емоційний вплив, а також простежити, як поет застосовує прийом інтертекстуальності, нам допоможе прослуховування та коментар пісні у виконанні М. Бурмаки (М. Бурмака, М. Павлів «Ми йдемо»).
За допомогою уведення в контекст уроку однойменної пісні інших авторів учитель отримує благодатний матеріал для визначення місця і ролі художнього твору в широкому культурному контексті а також можливість познайомити семикласників із поняттям інтертекстуальності (використання автором у своєму творі конкретних літературних явищ інших творів через цитування, алюзії, ремінісценції, пародіювання, стилізацію).
Порівнюємо дату написання творів:
М. Бурмака та М. Павлів створили пісню «Ми йдемо» у 1989 році (перший конкурс «Червона рута»), а В. Голобородько у 1992 році пише однойменний вірш. Це дає нам підстави говорити про свідоме використання поетом спільної ідеї та інтертекстуальність твору.
Звичайно, повний компаративний (порівняльний) аналіз цих двох творів – тема окремого дослідження, нового проекту. Ми зупинимося лише на окремих моментах, позаяк виникає потреба прочитати обидва тексти в ракурсі суспільно-політичної, історичної ситуації та вийти на рівень філософського узагальнення, щоб оприявнити головну думку не як гасло чи постулат, а «як пізнавальний шлях душі, як акт її сходження до «екзистенційної істини» (О. Забужко).
Спробуємо прокоментувати зміст пісні, яка була створена за декілька років до здобуття незалежності нашою державою, вона ілюструє національне пробудження українського народу в кінці 80-х років.
Перед подорожніми простяглася дорога, на якій попередники залишили сліди, що вкрилися пилом забуття, бо не мають цінності, ніякого значення для наступних поколінь, можливо, уповільнили їх розвиток (далечінь «в тумані» і вона «хитнулася). Дорогу (образ, який мислиться як життя, еволюція, розвиток) затруднює тінь (архетип): ілюзія, темрява, морок, що переходить в туман. Домінує мінорний настрій: орієнтири хибні, далечінь в тумані, дорогу тінь вкриває імлою.
Ліричний герой говорить від імені народу, який довгі роки перебував у пошуках самого себе, своєї дороги (архетипальний образ), замість якої мав хибні орієнтири:
Хитнулася в тумані далечінь,
Сліди, що перед нами стали пилом,
Тут не було нікого, тільки тінь
Дорогу нам імлою заступила.
Український народ має свою складну, суперечливу історію, на шляхах якої доводилося переживати почуття сумнівів стосовно можливості реалізації сокровенних мрій і прагнень, але він живе і сподівається, адже рано чи пізно приходить розуміння істинного, справжнього:
Де безпритульні заблукали почуття,
Заплутані у срібне павутиння,
Ніколи не закінчиться життя,
Ніколи не закінчиться терпіння.
Приспів пісні – логічна домінанта – гімн життю, віковічному прагненню народу бути вільним, йти, долати свою дорогу (зберегти свою культуру, автентичність). Цікавий прийом бінарної опозиції: за нами гаснуть ліхтарі (можна мислити як символ чогось штучного, несправжнього, або в прямому значенні, яке переходить у глибоко символічне, – закінчується ніч і настає світанок, новий день), а попереду нас чекає очисний вогонь спокутування гріхів перед загиблими героями та невинно убієнними, мудре осмислення непростої історії, пошуки шляхів до примирення розділених «темрявою імли» українців. А головне, щоб не припинявся рух, дія, щоб постійно долався шлях:
Ми йдемо, за нами гаснуть ліхтарі,
Ми йдемо, попереду вогонь,
Ми йдемо, і ні про що не говори,
Ми йдемо, ми все одно йдемо!
Завершується поезія думкою про реалізацію проблеми духовного вибору народу між профанним простором сучасного життя і сакральним, йдеться про можливість об’єднати Україну у вірі, злагоді і любові, що допоможе народові розвиватися і йти далі. Символічний образ немовлятка – асоціація з Ісусом Христом: уже не буде повернення у часи безвір’я, духовного звиродніння:
Колиска там, гойдаючись, скрипить
І спогади у небуття стирає.
Стихає вітер, немовлятко спить,
Назад вже вороття немає.
А тепер пригадаємо, що вірш «Ми йдемо» В. Голобородько написав у 1992 році після офіційного проголошення України незалежною, соборною державою Як пояснити такий вибір теми і назви (!), адже пісня у виконанні М. Бурмаки уже була на той час дуже популярною, її чув чи не кожен українець? А якщо збіги невипадкові, то це може стати причиною для звинувачення автора в неоригінальності, плагіаті? Можна припустити, що поет не просто повторив, а закодував саме у цьому повторі для нас, реципієнтів, якийсь новий смисл, хотів, щоб ми побачили і прочитали ідею по-новому?
Щоб відповісти на такі непрості запитання, звернемося до вислову про особливості своєї поезії самого В. Голобородька: «Поезія – це свято мови, свято виявлених у вірші і закладених у мові різних можливостей, «гра в бісер», яка ніяк або аж занадто опосередковано співвідноситься із реальним світом».
Тобто автор демонструє неабиякий талант інтерпретації теми свободи, заглиблення у простір буття української людини за допомогою виявлення багатих можливостей мови, він талановито «грається в бісер» (алюзія до назви роману Г. Гессе «Гра в бісер»): долучає нас, читачів, до спілкування, не пропонує готових відповідей, пробуджує бажання думати, працювати душу і серце. Вибір теми може свідчити про те, що рух, дія, хода ніколи не припиняються, бо вони – саме життя. Питання тільки в тому, наскільки талановито автор переповідає, інтерпретує, які нові додаткові смисли відкриває читачам за допомогою оригінальної форми поезії… Можемо скаламбурити, «погратися у бісер» і домислити сказане автором: «Вони йшли, ми йдемо, а ви йдете? Приєднуйтесь!».
Під час аналізу вірша В. Голобородька «Ми йдемо» з’являється можливість застосовування прийому «вільного плавання», коли вчитель рекомендує учням почитати інші твори поета і вибрати ті, які можуть бути суголосними проблематиці поезії «Ми йдемо», та розташувати їх у відповідній послідовності (за розвитком ідеї). Цей прийом допомагає розширити освітнє поле уроку, здійснювати випереджальне (приховане) навчання і просто зацікавити поезією.
Наведемо приклад дібраних варіантів.
«Ми йдемо»: «А нам би не ходити далі….»; «Того дня виходячи з хати»; «Стара хата»; «Наша мова»; «Савур-могила»; «Перехожий»; «Хотів бути людиною; «Мушлею йому споконвіку…»; «На сцені».
Розглянемо невеличкий вірш «А нам би не ходити далі…», проблематика якого може прочитуватися як продовження сказаного в поезії «Ми йдемо».
А нам би не ходити далі,
Де стежки під назвою: щоб заблудився.
Зараз вони рівні й гладенькі – хоч котися –
А далі ховаються під широке листя трав.
Або виведе на кручу перед проваллям і щезне,
Бо далі стежка під назвою: щоб не повернувся.
Цей вірш можна сприймати як герметичний, тому інтерпретація передбачає дуже уважне прочитання. Якщо у вірші «Ми йдемо» домінує настрій піднесення, радості від енергійного, наснаженого спільною ідеєю долання шляху, то тут ідеться про оманливі життєві дороги (стежки), які можуть заплутувати подорожнього і навіть завести у глухий кут, з якого не знайти виходу.
Перед нами – вірш-пересторога: на буттєвісному шляху людини, яка йде до своєї мети, поставатиме проблема самовизначення, коли життя її суворо випробовуватиме, тому не варто шукати «рівних і гладеньких» стежок, якими йти легко («хоч котися»), адже головне – наполегливо долати життєві шляхи, знайти свою дорогу, відрізняти істинне від штучного, несправжнього, робити правильний духовний вибір. Очевидною стає думка і про те, що треба мати сміливість визнавати свої помилки, продовжувати рух, шукати вихід зі складної ситуації, не втрачати віри, не боятися труднощів. Автор говорить про те, що легковажність, нездатність самостійно мислити і робити правильні висновки, відсутність чіткої системи цінностей може привести до трагічних наслідків, коли людина зі стежки «щоб заблудився» стає на стежку під назвою «щоб не повернувся» (алюзія до трагічних сторінок в історії країни, коли мільйони людей сліпо вірили вождям, які переслідували власні інтереси в прагненні до безмежної влади і нехтували при цьому найвищою цінністю – людським життям ).
Цікавою видається назва твору, автор говорить про єдність, спільноту, народ (знову вживається особовий займенник «ми»), тобто людей, яких об’єднує усвідомлення злагодженої цілеспрямованості. І якщо у назві вживається заперечення («А нам би не ходити далі…»), то це якраз і означає рух вперед, адже враховано допущені помилки, названо всі застороги, що допомагає продумувати кожен наступний крок і впевнено долати шлях до спільної мети.
У вірші «Того дня виходячи з хати» автор передає враження однієї миті, яку переживає ліричний герой, вирушаючи у далеку дорогу. Вся дія, по суті, відбувається біля порога рідного дому.
Спочатку ліричний герой підходить до дверей і зустрічає (!) на порозі Сагайдачного «з розпростертими обіймами, як батька: вирушаєш у далекий світ, там чекає тебе ганьба і слава».
Далі він переступає поріг, стає на коліна і цілує його, прощаючись з рідною домівкою. А коли встане з колін, побачить на порозі Сагайдачного, що стоїть поміж рідні. І знову гетьман в далеку дорогу благословляє і застерігає:
ганьба і слава ходять поруч,
хай не впаде на твоє ім’я
і імена твоїх побратимів тінь ганьби;
хай веде сонячними шляхами тебе
і твоїх побратимів слава.
Прокоментуємо символічний підтекст твору:
-
виходити з хати – розпочинати важливий етап у житті;
-
стати на коліна і цілувати рідний поріг – сакралізація рідного дому, родини;
-
Сагайдачний поміж рідних людей (знакова постать в історії української культури, видатний державний діяч, палкий захисник української культури й духовності, гетьман українського козацтва) – алюзія (натяк) на славні сторінки в історії України; символічний образ національного діяча, визнаного широкими верствами населення; прийом ідентифікації особистості зі своїм народом;
-
ганьба і слава ходять поруч (життєва мудрість, застереження: випробування владою, славою передбачають необхідність мати і завжди дотримуватися чіткої системи моральних цінностей);
-
слава (широка популярність, загальне схвалення, визнання заслуг, таланту; доблесні діла, героїчні подвиги), що веде сонячними шляхами, – не мета, а імпульс, поштовх до дії у реалізації заповітної мети, в основі якої – добро, правда.
Ключове слово – поріг – мислиться як сфера кризи, перелому (за М. Бахтіним) і символізує межу між минулим і новим, дуже важливим періодом у житті. Минуле – це дитинство, життя у рідних стінах домівки в родинному колі дорогих людей, це морально-етичні цінності, які отримав тут і йдеш із ними у життя.
На цей образ накладається інший – гетьмана Сагайдачного (він стоїть на попрозі, обнімає і благословляє, як батько), який уособлює саму Україну. Символізує самовизначення, ідентифікацію зі своїм народом, його культурою, це нагадування про те, що необхідно взяти із хати у нове життя і ніколи не втрачати.
Логічна домінанта:
У кожного із нас настає момент у житті, коли доводиться зазирнути в глибини, основи буття (хто ми? звідки прийшли?), побачити і відчути щось таке, що буде з тобою завжди, допоможе визначитися у майбутньому, надаватиме сили долати складні життєві дороги, зберігати честь свого роду (куди йдемо?).
Спробуємо спроектувати вислів В. Голобородька, який говорить про особливості свого стилю, на проблематику поезії «Того дня виходячи з хати»: «Моє слово не вогнисте, в моїй поезії – метелики, бджоли. Але я засвідчую перед світом, Богом і людьми: тут Україна, і ви українці».
Своєрідним продовженням теми поезії «Того дня виходячи з хати» є вірш «Мушлею йому споконвіку…», адже в ньому порушується вічна тема малого і великого, проблема свободи особистості, яка обирає, якою їй бути, як прожити своє життя. Можна говорити і про тему дороги, адже йдеться про становлення, розвиток, зміни у житті ліричного героя. Причому його життєва дорога, мінімізована у розмірах («ліпився до корабля» і вже разом із ним долав великі відстані), максимально сконденсована у потенційному вимірі внутрішнього світу (може дорівнятися до корабля).
Образ корабля – один із символів, що базуються на культурній традиції (море, парус, дорога, шлях, сад, небо, завірюха, вогонь, вінок, щит, меч, троянда, хрест, соловей), пов’язують із символікою пошуку, подорожі, мореплавання як буття, що прагне здолати власні кордони, вийти за рамки наявного. Також корабель може символізувати притулок у бурхливих водах, подібно до острова і Ноєва ковчега, і образ спасіння. У християнській символіці церква уподібнюється кораблю.
Автор застосовує своєрідний прийом відчуження від свого ліричного героя і говорить про нього у третій особі:
Мушлею йому споконвіку
Хотілося ліпитися до корабля.
Звертаємо увагу на те, що дія мислиться умовно, адже тільки «хотілося» ліпитися мушлею (черепашкою, молюскою, слимаком) – безхребетним створінням. Прагнення приєднатися до корабля, який символізує велич, силу, потугу, характеризує визнання ліричним героєм своєї слабкості, пошук ним захисту в сильнішого. Але він має мрію, велике бажання і навіть силу:
І він ставав мушлею і ліпився дуже щільно, що вже й не відірвеш було.
Ставав, ліпився дуже щільно, міцно – не означає остаточного рішення, доконаної дії. Очевидно, ставав на певний час, щоб відчути: як це – бути поряд із велетнем, бути захищеним, стати його частиною?
Завершує автор висновком, у якому – біль, сум, розчарування:
І ніхто йому не сказав, що він не мушля,
А корабель у цьому морі.
Філософський підтекст поезії вибудовується на бінарній опозиції (протиставленні): велике – мале.
Ліричний герой хоче стати мушлею (молюском, слимаком), безхребетним, щоб тільки «приліпитися» до корабля. І хоча він має мрію, велике бажання хоч молюском бути на кораблі, його опанував страх, бо не має сили волі, сміливості, адже повірив, що малий і нікчемний. Так склалося у його житті, що ніхто не підказав, не підбадьорив, не змусив подивитися на проблему по-іншому…. Але хоч корабель і великий, сильний, потужний, однак …штучно створений і чужий у морському середовищі. А така маленька черепашка (мушля) живе у своєму природному оточенні, це її море, вона – його важлива, невід’ємна, органічна (природна) складова. Не знає наш герой і про те, що мушля – це скелет, черепашка, яка вкриває тіло молюска, де може утворитися перлина дивовижної краси, от тільки розмір дорогоцінної перлинки, її краса залежать від того, скільки терпіння, праці буде віддано на творення цього дива. І якщо будь-який молюск із однієї маленької піщинки, яка потрапила під його панцир, у темряві і тиші може виростити перлинку, то перлина з перламутровим відблиском зустрічається у природі дуже рідко: не кожній мушлі вдається народити справжній скарб. І ще про одне диво не знає мушля: вона може дивовижно відтворювати чарівні звуки шуму моря. Кожен, узявши мушлю в руки і прислухавшись до неї, почує музику. Равлик уже відчув, як це – упевнено пливти морем, долати власні кордони, виходити за рамки наявного. Йому лишається тільки повірити в себе, наполегливо, терпеливо плекати перламутрову перлинку, навчитися чути себе, не чекати підказок і …стати кораблем…
У контексті поезії образ корабля можна трактувати як символ притулку, спасіння, що їх шукає самотня людина. Мушля асоціюється з людиною, яка обережно, невпевнено, але наполегливо шукає себе у бурхливих житейських водах буття, відкриває щось у собі і для себе. І хоча «він був мушлею споконвіку (доля, написано на роду?), був малим і немічним, та ніхто не може забрати його шансу на можливість (за умови великої сили волі і духа?) почуватися господарем свого життя, бути кораблем у житейському морі, відчувати красу, музику свого внутрішнього світу. Головне – пам’ятати, що не кожній мушлі під силу виростити в своєму панцирі перлинку великою і дуже красивою: вага, маса дорогоцінного каменя буде залежати від старання, терпіння, які докладатиме черепашка, щоб перлина була рідкісною, мала неповторний перламутровимй відблиск, символізувала красу і надихала митців у їхній творчості. І якщо не кожен із нас може стати митцем, творцем у житті (якщо проасоціюємо відкриту мушлю з перлинкою із мистецьким артефактом), то пригадаймо, що черепашки можуть бути надзвичайно сильними, коли разом утворюють міцні вапняки та величезні товщі гірських порід, без яких неможливо зводити надійні будинки, творити архітектурні споруди.
Автор поезії створив образ, у якому перетікають смисли від малого до великого, коли мале стає великим за рахунок великого прагнення знайти у собі сили і вирішити головне питання буття: здолати не зовнішні, а внутрішні, власні кордони, вийти за рамки наявного і здійснити свою мрію.
Завершує наш цикл коментарів поетичних творів у контексті вірша «Ми йдемо» поезія «Україна на сцені». У ній можна знайти елементи сюрреалізму, гротеск, персоніфікацію, оригінальні метафори, інтертекстуальність, інші художні засоби, що допомагають авторові піднятися над часом та реальними подіями і говорити з великою силою узагальнення. Важливою ознакою цієї поезії є її відкритість, адже чітко простежується образ України, є пряме посилання на хрестоматійний твір Т. Шевченка, використовуються образи із відомої народної пісні. Наше завдання побачити, як авторові вдається створити оригінальний твір, модернізувати традиційне і ввести його у наш, теперішній час, доповнити, збагатити новий твір за допомогою відомих образів і в такий спосіб «прочитати» нові смисли.
Увесь вірш можемо трактувати як розгорнуту метафору: йде вистава, на сцені – Україна, в залі – глядачі (теж частина народу України), що підтверджує відому шекспірівську сентенцію про світ як театр, і людей у ньому, що грають свої ролі. Закони театрального дійства передбачають талановиту, майстерну реалізацію на сцені творчого задуму, в основі якого має бути щирість і правда, до цього прагнуть актори і це ж хочуть побачити глядачі. Однак артистів і глядачів розділяють означення, що їх дає автор: на сцені – лялькова Україна, паперова калина, а в залі – байдужі глядачі. Таким чином створюється загальна атмосфера умовності, штучності, несправжності, але вона задовольняє і артистів, і глядачів. Весело танцюють лялькові (несправжні) козаки (у них зроду не було ні матері, ні батька – тобто це українці, які не пам’ятають своєї історії, не знають свого роду, вони фальшиві, ряжені), замітають сцену матнями, аж під стелю підплигують, покрикують не своїми (грамофонними) голосами, ніби лякають гайвороння над сценою (символ неволі народу). Чорна хмара гайвороння над сценою сприймається глядачами позитивно (звучать оплески). Цікаво, що козаки ніби покликані розігнати (злякати) гайвороння, тобто підтвердити, що неволі нема і всі щасливі, а насправді лише імітують сильні голоси, бо вони самі невільники, слабкі і безпомічні (поширене в нинішньому українському суспільстві так зване «шароварництво»).
Зазначимо, що поезія має ознаки публіцистичності: автор малює узагальнений образ посттоталітарного українського суспільства, відчуженого від історичної правди, що живе в світі «культурної непритомності», коли відсутня здатність (і бажання?) самостійно «оцінювати дійсність, рефлектувати над нею» (О. Забужко): українці-артисти змирилися зі своєю роллю, живуть рослинним життям, вони не знають і не хочуть знати своєї історії. Глядачі роздивляються паперову калину (фольклорний образ України), «ситі черева думками гладять» (оксюморон: у помислах тільки матеріальне). Мідяки їхніх оплесків викликала чорна хмара гайвороння (образ із народної пісні, символ неволі народу), що знялася над сценою. Порівняння оплесків цих глядачів із мідяками, які падають у жебрацьку миску (слуховий образ), дають нам підстави говорити про особливий соціальний статус цих людей, очевидно, вони – можновладці, чиновники. Таким чином поглиблюємо підтекст розгорнутої метафори: замовники дійства, що відбувається на сцені, сидять у залі, а вся вистава – це життя, яке грають (проживають) люди-ляльки і роблять це під уважним контролем цензорів. Глядачі не переймаються долею свого народу, бо відчужені від свого, рідного, живуть за законами минулого, головним у своєму житті обрали матеріальне, зловживають своєю владою і виступають у ролі ляльководів, замовляють виставу на свій смак. Вони не знають, або не хочуть знати, хто такі пасіонарії, що означає свобода, воля для людини, бо народилися не вільними людьми, а рабами і прийняли задані правила життя.
На сцені з’являється Катерина (цей шевченківський образ традиційно асоціюється із образом України), вона «синьою річечкою притекла» (у народних піснях плач матері зображається синьою річкою над загиблим сином), їй на плечі опустила два крила червона калина (алюзія до пісні «Ой у лузі червона калина похилилася…»). Катерина (річка) тримає на «синеньких руках» (колір води, рукав річки) байстря (символ життя і призупиненого часу в непростій історії українського народу: українці довго будуть «притомніти», згадувати, відтворювати в пам’яті історію свого роду). Мати страждає з приводу долі свого сина, навіть задумується, чи не втопити часом його в морях? А далі вигукує: «Так висохнуть ті моря!» (дитина житиме, має право на життя, мати не дасть їй загинути). Поглянула вона на людей – «немає людей, самі глядачі, / та гарно світять люстри» (мертве світло, мертві люди).
Автор переосмислює, трансформує поняття мертвий-живий. І якщо Катерина за сюжетом однойменної поеми Т. Шевченка нежива (утоплена), то тут вона оживає, бо «синьою річечкою притекла» (стала річкою) і на «синеньких руках» (гра слів: рука-рукав – водяний потік, що відійшов убік від головного русла), синіх водах, принесла дитину, яка має жити, продовжувати рід. Архетип води автор трансформує: родове лоно матері – сині (символ святості) води української ріки – море (життя) – чистота, щастя.
Катерина тримає дитину і спостерігає сюрреалістичну картину танців та веселощів мертвих («немає людей»). Можемо говорити про прийом символічного прочитання одного з образів поеми Т. Шевченка як екстраполяцію на сучасну ситуацію, коли В. Голобородько дає його героїні нове життя (Україна незнищенна) і можливість оберігати сина (наступність поколінь) та навіть шукати людей поміж мертвих (думати про майбутнє українського народу). Таким чином автор в оригінальній художній формі говорить про вічні теми, порушує проблеми новітньої України.
Підстави для того, щоб не припиняти пошук «живих» людей, вірити у продовження життя, дає нам авторський натяк на зміст пісні про червону калину у лузі (прийом паралелізму – образ України), яка похилилася: «а ми тую калиноньку підіймемо, а ми нашу славну Україну… розвеселимо»…
Прийом «вільного плавання», який ми застосували під час аналізу поезії В. Голобородька «Ми йдемо» (саме він допомагає нам побудувати роботу як проектну), можна підсумувати за допомогою запитання філософського плану: чому художник П. Ґоґен підписав одну з найбільших своїх картин лаконічними запитаннями: «Звідки ми прийшли? Хто ми? Куди йдемо?» і чи мають ці питання стосунок до нашої теми? (розрізняємо поняття запитання і питання).
8. Невеличкий за обсягом поетичний твір «Стара хата» В. Голобородька (11 клас) викликає велике зацікавлення інтелектуально несподіваними образами, затемненим розумінням семантики слів. Це допомагає створити на уроці інтригу, викликати в учнів сильне бажання розібратися. Учитель може відразу звернути увагу на те, що дія у творі відбувається не в реальному плані, а в уяві ліричного героя. Але краще визначити таку особливість поезії за допомогою запитань і збагатити творчий пошук, створивши діалог:
– чи достатньо вам для розуміння змісту поезії коментаря в підручнику («митець відобразив ментальність українців, їхню міфологію, а головне – волелюбність»)?
– як ви гадаєте, де відбувається дія (у реальному світі, чи у вигаданому)?
– передайте перші враження від почутого (про що йдеться у вірші?).
Очевидним є те, що загальні формулювання статті підручника швидше затруднюють розуміння і без того непростої історії, яку повідав автор за допомогою складної і незвичної форми поезії. Особливі сумніви виникають з приводу «волелюбності» як головної риси українців (очевидно, що при уважному прочитанні волелюбність стає органічною потребою людини після того, як вона здійснила саморефлексію, осмислила, зрозуміла саму себе).
Під час колективного обговорення робиться висновок: історія, яку розповів автор, не може бути реальною, дія відбувається у світі, який він створив, от тільки «прочитати» поезію складно, позаяк засоби розповіді, форма вірша досить незвичні, сюрреалістичні, тому поезія відразу «не відкривається» (герметична).
Сформулюємо перші враження на рівні інтуіції (що ми відчули після прочитання):
– у житті ліричного героя (автора) відбулася якась раптова, кардинальна зміна;
– ліричний герой відкриває для себе щось дуже важливе, він подивився на предмет (хату) по-іншому;
– осяяння, потрясіння від якогось нового відчуття стосовно відомого і звичного;
– запахло яблуками, м’ятою, рідною домівкою;
– відчуття катарсису (очищення через потрясіння);
– щось сильно змінилося у житті героя;
– відчуття спокою, плинності життя;
– зупинилася мить життя (або творчості);
– тепло і світло народжується у душі людини, яка осмислює своє життя і вирушає, йде, «переливається» у світ;
– оновлення: «у старі міхи вливається молоде вино»;
– кульмінаційний момент творчості (натхнення);
– тихо, наквапливо обертається навколо своєї осі Земля, вона навіть не помітила, що стала кращою;
– екзистенційний мотив: людина шукає себе, «йде до себе», здійснює акт «самособоюнаповнення» (В. Стус);
– світ старий і новий одночасно;
– хата – це Україна: найбагатша земля в світі;
– ліричний герой повертає собі пам’ять, відновлюється і отримує енергію життя;
– ліричний герой бере у хати якісь дуже важливі для себе речі духовного плану;
– стара хата помирає, щоб воскреснути (саме смертю долається смерть);
– відживає старе і народжується нове, щоб потім все повторилося;
– у душу ліричного героя повертається Бог;
– у світі все «переливається», видозмінюється;
– людина наповнюється світлом істини і стає вільною;
– не треба шукати щастя по світах – воно поряд;
– твориться міф про Україну;
– людина і природа – це єдине ціле.
Щоб здійснити інтерпретацію твору, розпочинаємо герменевтичний аналіз. Визначаємо ключові слова: хата, м’ята, чоловік-вода, вода ніби вік, вікна і двері.
Як відомо, хата – це один із найпопулярніших образів-символів у літературі, мистецтві і навіть у масовій свідомості українців. Назва поезії уже відсилає до минулого, яке відходить, зникає, забирає із собою важливу частину духовного світу сучасного українця (хата стара). Акцентуючи на тому, що хата – стара, автор ризикує: у розумінні багатьох людей (особливо молодих) поняття «старе» асоціюється із неестетичним, нецікавим, не вартим уваги. Їх можна зрозуміти, адже не мають великого життєвого досвіду, можливо, не задумуються над філософією життя і смерті, погано знають філософію Г. Сковороди про три світи, просто заперечують старе і прагнуть нового, модерного. Однак епітет «стара» несе важливе семантичне навантаження: хата багато знає, її стіни увібрали в себе досвід багатьох поколінь, у ній закладено основи буття українців, їх міфопоетику, тут живуть душі померлих, вона випромінює енергетику, тепло, що може очистити, живити, зцілювати людину. І ніби відповідаючи на запитання, чи вистачить учням філософського мислення, чи зможуть подивитися на проблему очима поета і навіть вступити з ним у своєрідний діалог (інтерпретувати твір), сам автор допомагає читачам, бо у нього:
Із неба, із самого дна, упала хата, / яблуком достиглим упала…
Тут ми повинні пригадати, що досвід людства, набутий за всю історію його існування, зберігається у первісних образах – архетипах, які, за словами К. Юнга, здатні видозмінюватись, проявляючи себе в нових формах на нових історичних етапах розвитку. Хата – архетипальний образ, вона поєднує в собі макрокосм і мікрокосм людини, будучи малим відтворенням навколишнього світу. Хата пов’язує минулі покоління з прийдешніми, адже в ній, за давніми віруваннями, перебувають душі предків. Вона зберігає певну усамітненість людського буття. В архетипі хати сконцентровано сакральний світ людини, вона – центр Всесвіту, адже звідси починається життєва дорога, тут започатковується духовність людини.
Яблуня – дуже поширене дерево у всій Європі та Азії, за винятком північних і тропічних областей Це фруктове дерево в давнину називали деревом життя, або деревом пізнання. На відміну від дерев, які одягнені в листя або голки, воно несе на собі рясну їжу. В плодах цього дерева – запаси води. А вода – первинна рідина росту і безперервності, вона спочатку всмоктується корінням, звідти піднімається по капілярах у мережу з мільярдів мікроскопічних утворень, живить дерево, надходить у плоди, а вони наливаються, перетворюючись на прекрасні творіння природи (пригадаємо: людина на 80% складається із води).
Яблука (а також груші, фіги та персики) – жіночий архетип, що символізує дітородний орган жінки. Тому у нас хата – яблуко, достиглий плід із дерева життя, який подаровано людині як оберіг. Підсилює символічний підтекст образу прийом сакралізації, коли хата падає «із неба, із самого дна», тобто із космосу, і набуває при цьому надприродних властивостей.
У цю хату не приходить м’ята – / Ця хата давно покинутою стала.//
Але так склалося, що людина покинула свій скарб, позбавила хату душі: не прикрашає більше клечанням, травами і квітами Хата забута синами, що нестерпно довго вибираються із забуття. І якщо хата – символ рідного краю, безперервності роду, України, то втрачено щось надзвичайно важливе.
А одного дня сюди прийшов чоловік / І весь став блакитною водою: /
Як відомо, слов’яни виражали величні поняття «життя-смерть», «світло-темрява» та космічну велич світобудови зрозумілою системою кольорів: білий-чорний; жовтий-червоний-синій. Синій та білий кольори отримали семантику святості і верховенства, причетності до Бога. У батьківській хаті людина переосмислює свої діяння, усе своє життя, адже вона дає їй спочинок од суєти мирської, повертає у далеке минуле, пробуджує спогади, очищає душу.
Звертаємо увагу, що дія відбувається в душі, у внутрішньому світі героя, який хоче бути стійким у складних життєвих випробуваннях, тому і прийшов до своїх витоків, щоб стати справжнім, зробити екзистенційний вибір. Можемо говорити про самотність, «закиненість людини у світ» (Ю. Шевельов). У батьківській хаті людина відкриває якісь важливі істини, отримує запас духовних і моральних сил, життєвий орієнтир. Архетип води – пробудження до життя, очищення, з’являється у творі тоді, коли герой потребує саме духовного та душевного очищення. Можна проасоціювати із давнім ритуалом хрещення, коли людина, вийшовши із води, оновлюється, саме із ритуальним обмиванням водою пов’язаний акт нового (другого) народження. Спостерігаємо, що чоловік «весь став блакитною водою». Архетип води трансформується від «родового лона» до «чистоти, щастя».
Стояла вода у хаті ніби вік, /
І коли «чоловік став водою», наповнив собою весь простір хати, тобто занурився у первісне буття, відбуваються його другі народини.
А потім витекла крізь вікна і двері / неквапливою і тихою ходою…
Вікно, двері – отвір до білого світу, архетип води – символ плинності, мінливості та відновлення. Простір хати (мікрокосм) розширюється і стає макрокосмом. Вода-людина «витекла…тихою ходою», тобто віднайдено життєву рівновагу, гармонію, життя продовжується (герменевтичне коло замикається: старе пробуджується до життя, щоб стати новим, нове неодмінно буде старим, традиція народжує модерн, який із часом стає традицією, життя завершується смертю, яка буде початком нового життя).
Поезія будується на протиставленні: мале – велике; старе – нове; дивовижне, фантастичне – в звичайному, побутовому; безмірне – в безмежному, тимчасове – вічне.
Можемо проасоціювати образ старої хати із образом України, яка має давню історію («стара» хата), пройшла складний шлях через забуття і безпам’ятство своїх дітей («покинутою стала»), українці повернулися до своїх витоків (відновили історичну пам’ять «цілих віків») і знайшли свою дорогу.
Події, про які розповів автор, можна також асоціювати із творчим процесом, коли настає так зване «вигорання» митця і він шукає творчу наснагу у дуже важливих для нього (сакральних) речах, відновлюється і пише високомистецький твір, при цьому використовуємо поняття загальнолюдського і національного в літературній творчості..
Завершити коментар нам допоможе осмислення цитати з автобіографії В. Голобородька «Посівальником через усе життя»: «Для мене ситуація, вихоплена із невпинного плину буття, набуває сенсу лише тоді, коли вона проектується на щось таке, що не підлягає часові, що існує поза часом і вище часу…». Поглибити зміст висловленого допомагає тлумачення назви автобіографії: митець долає життєву дорогу, реалізується у творчому плані як посівальник, сіяч зерен істини і краси.
Чеховська Л.Й.,
м. Запоріжжя