Мета: вчити учнів складати усний твір-розповідь про вигадані події на основі прочитаних творів; розвивати вміння самоаналізу; виховувати культуру усного мовлення.
Цілі.
Учні знатимуть:
особливості твору-розповіді на основі прочитаного; зміст поняття “твір-стилізація”, вимоги до його написання та критерії оцінювання.
Учні вмітимуть:
добирати матеріал для розкриття теми твору, самостійно складати план, писати твір на літературну тему;
відрефлексувати власну роботу на уроці.
Обладнання: портрет письменника, текст художнього твору, ілюстрації.
Тип уроку. Урок розвитку зв’язного мовлення.
Хід уроку
І. Мотиваційний етап.
1. Забезпечення емоційної і мотиваційної готовності до уроку (Технології “Підбадьормо один одного” та “Незакінчене речення”: “Я хочу, щоб мій твір був…”).
ІІ. Цілевизначення та планування.
Визначення власних цілей уроку. Планування власної діяльності.
ІІІ. Опрацювання навчального матеріалу.
- Бесіда про зміст понять “стиль” та “стилізація”.
- З’ясування ознак твору-стилізації.
- Вибір теми твору.
- Робота над складанням твору-розповіді (самостійно, в парах, групах).
- Озвучення зробленого.
ІV. Рефлексивно-оцінювальний етап.
Усні відповіді на запитання:
– Чи задоволений ти результатом власної (спільної) діяльності? Чому?
– Як тобі працювалося?
– Робота в парі допомогла чи зашкодила тобі досягнути гарного результату? Чому?
Домашнє завдання.
Обов’язкове: а) прочитати повість Григора Тютюнника “Климко”; б) у ході читання фіксувати свої враження, думки та запитання, що виникали; в) укласти словничок незрозумілих слів; г) скласти план І – ІІ розділів (письмово) або передати сюжетну канву повісті (усно).
За бажанням: а) підготувати запитання до тематичної атестації з теми „Життєвий і творчий шлях М.Стельмаха”; б) на основі свідчень сучасників та уривків з Григора Тютюнника щоденників (Див. Додаток) скласти його психологічний портрет.
Додаток
Постать Григора Тютюнника у свідченнях сучасників
“З шести років Григір жив на Донбасі – його забрав до себе батьків брат Филимон Васильович Тютюнник. Він та його дружина на якийсь час замінили хлопцеві батьків. Вони ж оддали його до школи, але по трьох роках почалася війна. Дядько пішов на фронт, жити стало сутужно, а невдовзі фашистські окупанти принесли з собою й голод. “Люди, дивлячись на змучену тітку й на нас, голодних дітей, – згадував пізніше Григір, – порадили мені податися до матері на Полтавщину, щоб легше стало всьому сімейству. Я так і зробив. Ішов пішки, маючи за плечима одинадцять років, три класи освіти й порожню торбинку, в якій з початку подорожі було дев’ять сухарів, перепічка і банка меду – земляки дали на дорогу. Потім харчі вийшли. Почав старцювати. Першого разу просити було неймовірно важко, соромно, відбирало язик і в грудях терпло, далі трохи звик. Ішов рівно два тижні…” (А.Шевченко) (Свідчення сучасників про життя і творчість Гр. Тютюника подано за: Галич О.А. Письменницькі мемуари в школі. – Луганськ, 1999. – С. 129 – 135).
“…Вищий середнього зросту, худорлявий. Половецька засмага. Трохи суворі брови… гарні очі. Воронове крило чуприни норовливо спадало на чоло.
Умів з перших слів співрозмовника вхопити його характерну інтонацію чи майже непомітний ґандж у вимові, і одразу ж зімітувати. Було то незлобливо, не єхидно, а так – з любові. Сміялися всі загонисто, і він сміявся наопашки, коли хтось вдало пародіював його.
Чесний до прямолінійності, принциповий до жорстокості, від чого не раз потерпав…
…працював непоквапом, інколи – важко, нещадно правлячи себе, бо до літератури ставився з святешною шанобою, з цнотливою ніжністю, як до матері…” (Борис Олійник).
“…Був він неговіркий, небалакучий – скоріше видавався мовчуном. Високий (він завжди здавався вищим, ніж був насправді), ставний, з розгорнутими, немов крила, плечима і гордо піднятою чубатою головою” (Олександр Сизоненко).
“Якась козацька, наливайківська невгамовність дрімала в ньому, пробуджувалася ж вона блискавично – варто було лише кинути жарину, а особливо тоді, коли торкалося найболючішого. Запальність, справедлива нещадність, суто українська впертість були невід’ємними рисами його кипучої натури. Він мав неабияке відчуття справедливості й правди. …
Із вуст Тютюнника закохуєшся в героїв його творів ще задовго до того, як вони вивершені: “Доброго дня, як там Климко, вже хтось його зігрів?” – такими були наші вітання, коли писалася повість про малого хлопчика з шахтарського краю. Відходимо в затишне місце, і починається диводійство – читає напам’ять виважений, щойно написаний уривок” (Василь Березовий).
Із письменницьких записників (Цитати наведено за: Вічна загадка любові. Літературна спадщина Григора Тютюнника. Спогади про письменника. – К., 1986):
Мені потрібен такий факт… який максимально виразить мого героя.
Класичний аналіз психіки в наш час не пройде… Потрібна деталь…
Коли я бачу мерзотника, мені стає шкода, що сонце світить всім.
Я люблю стареньких і малих – і тих, і тих за мудрість і доброту.