Тема: Борис Харчук. “Планетник”. Коротко про письменника. Спогади про нелегке дитинство, про родину. Зміст вступного розділу повісті “Планетник”.
Мета: ознайомити учнів з цікавими фактами життя письменника; розвивати уміння створювати психологічний портрет на основі спогадів про митця, його висловів, аналізу творів; проаналізувати зміст вступного розділу повісті; розвивати увагу до слова.
Цілі.
Учні знатимуть:
2 – 3 цікаві факти з життя письменника; зміст повісті “Планетник”.
Учні вмітимуть:
створити психологічний портрет письменника; висловити враження з приводу прочитаного; “повільно” читати твір.
Тип уроку. Урок вивчення нового матеріалу.
Обладнання: портрет Б.Харчука, дидактичні мультимедійні матеріали, виставка творів письменника, репродукції картин К.Білокур, М.Примаченко.
Методи, прийоми, форми роботи: бесіда, повільне читання, укладання переліку запитань, асоціювання, робота з підручником, переказ, візуалізація, деталізація, словесне малювання, аналіз записів у щоденнику подвійних нотаток; виразне читання; незакінчене речення.
Оформлення дошки: портрет письменника; ім’я уроку: Борис Харчук. “Планетник”; епіграф: “А що таке щастя?”
Хід уроку
І. Мотиваційний етап.
- З’ясування емоційної готовності до уроку (визначити, з якою квіткою асоціює себе кожен учень).
ІІ. Цілевизначення та планування.
- Представлення концепту теми, аналіз імені уроку та епіграфа.
- Ознайомлення з цілями вивчення теми “Творчість Б.Харчука”. Формулювання цілей на основі оцінних суджень, представлених на с. 223 підручника; вибір найбільш значущих для кожного.
- Узгодження плану роботи.
ІІІ. Опрацювання навчального матеріалу.
1. Ознайомлення з біографією Бориса Харчука.
- Читання уривків оповідання “Горохове чудо” (с. 192 – 194 підручника). Завдання учням: після прочитання назвати епізод (факт) із прочитаного, що найбільш зацікавив (вразив).
- Озвучення напрацювань.
- Доповнення вчителя (див. матеріал у Додатку 1).
2. Робота в групах:
- · Обмін враженнями від повісті “Планетник”.
- Взаємоознайомлення із записами у щоденнику подвійних нотаток.
- Укладання переліку запитань, що виникли у ході читання і які хотілося б обговорити (Один екземпляр укладеного групою переліку запитань передається вчителеві для планування подальшої роботи над змістом твору. Запитання можуть також задаватися іншим групам).
3. Формулювання теми та ідеї повісті:
- “Незакінчене речення”: “Це твір про…, автор хотів ним сказати… (довести… утвердити…).
- Озвучення міркувань (Мікрофон 2).
4. Опрацювання змісту вступної частини:
- Пояснення значення незрозумілих слів.
- Переказ початку твору від 1-ї особи (візуалізація й деталізація зображеного в перших шести абзацах).
- Бесіда (Подані запитання можуть використовуватися повністю чи вибірково як для вироблення умінь “повільного прочитання” тексту, так і самостійної та групової класної і домашньої роботи, створення зв’язного висловлювання з приводу певної проблеми.):
– Як характеризує Олену Булигу її портрет?
– Що відчуває герой повісті, спостерігаючи за бабунею?
– Про що може свідчити факт, що Олену Булигу він називає не бабусею, бабкою, старенькою, а саме бабунею? Наскільки вдалим є це слово? А “недовечірок”?
– “…Встає вечірня зіронька…”, “…пробираючись між зорями, летів супутник”, “супутник закотивсь”, – чиїми очима подано ці картини? Про що це свідчить?
– Чому автор поставив дві крапки після знаку питання в реченнях: “Літаєш?..” – раз. І вдруге: – Літаєш?..”?
– Про що думає бабуня, промовляючи ці слова?
– Допишіть текст: “Літаєш? – запитала бабуня і подумала: “__________________________________________________________________
____________________________________________________________”.
– Спробуйте інтонаційно передати її думки і почуття.
– Як зустріла несподіваного гостя старенька? (радо, забідкалася, від грошей відмахувалася, як від надокучливого непотребу).
– Прочитайте 4 останні абзаци твору на с. 195 підручника (від слів “Заклацали вимикачі…” до кінця сторінки) й доповніть подану автором характеристику Олени Булиги (невгамовна, працьовита, непосидюща, чепурна, охайна).
– Прокоментуйте слова: “…я говорю зі всім на світі й сама з собою”.
– Схарактеризуйте героя повісті на основі змісту двох перших абзаців тексту на с. 196 підручника (працьовитий (встає “досвітком” і з поля не приходить, а “приплентується”), здатний не лише відчувати красу, а й творити її (поетичний вислів “Від неї віяло… прозорим світанком”).
– Спробуйте відчути запах світанку й описати його.
– Як ви гадаєте: автор випадково не дає імені котові чи це має якесь значення? Чи змінилось би щось у змісті тексту, нашому розумінні бабуні, якби її кіт мав якесь ім’я, а не був “просто кіт, хвіст трубою”?
– Спробуйте у реченні “З порога, а особливо з-під вишні відкривався звабливий чарівний світ” замінити слово “світ” на “краєвид” чи інший синонім. Чи змінилося щось від такої заміни?
– Прочитайте пейзаж від слів “Ми сідали на лавку…” і закінчуючи словами “…і нема цьому ні кінця ні краю”. Яким настроєм він пройнятий? Спробуйте відтворити цей настрій інтонацією.
– Поясніть зміст вислову “вписуватися (вписатися) в незвичайну картину”.
– Що має на увазі автор, пишучи, що “стара не просто вписувалася в незвичайну картину… Вона була невід’ємною частиною всього цього… Тут усе її знає, запам’ятавши назавжди, – від запилюженої споришиночки під порогом і до зірки в небесах…”? Передайте зміст цього уривку, нічого не додаючи і не віднімаючи.
– Як ви гадаєте: чому Олені Булизі і її постояльцеві “гарно й добре вечерялось”? Що означає цей вислів?
– Про що вони могли говорити теплими вечорами?
– Яка роль вступного розділу повісті?
ІV. Рефлексивно-оцінювальний етап.
- Наскільки вдалими, на вашу думку, є ім’я й епіграф уроку?
- Чи сподобалась вам робота на уроці? Чим?
- Чи допомогло “повільне читання” краще зрозуміти твір? Якщо так, то що саме?
- Що ви зараз відчуваєте, про що думаєте?
Домашнє завдання.
Обов’язкове: а) “повільно” перечитати повість, поставити запитання до тексту, відзначити художні особливості тексту, творчі знахідки автора: 1 група – від слів “Щойно це сказав…” (с. 203 підручника) і закінчуючи словами “…залишивши там свої сліди назавжди” (с. 206); 2 група – від слів Чередникуєш?..” і закінчуючи словами “…байдикувати не було часу” (с. 208); 3 група – від слів “Випало якось йому сидіти…” і закінчуючи словами “…ото б ухопив за бороду!” (с. 209); 4 група – від слів “Розлігся заливистий свист…” (с. 210) і закінчуючи словами “…його чекали випробування”.
За бажанням: а) дібрати або намалювати самому ілюстрації до певного уривку повісті; б) дібрати музику до певного уривку твору; в) підготувати повідомлення на основі інформації, вміщеної на сайті
uk.wikipedia.org/wiki/Борис_Харчук
Додаток 1
“Для Б. Харчука література ніколи не була цінністю самодостатньою — виділяв лише ту, яка допомагає людині залишатися людиною, а народу — народом. Не визнавав ні детективної белетристики, ні поезії задля поезії — справжньою вважав лише літературу, яка виправдовує своє існування в контексті історичної долі народу, а що народ наш заслуговує долі кращої, то й література бачилася йому передовсім як сила історієтворна і націєтворна. Література, на його думку, творить народ. У цій свідомій заангажованості виявляється традиціоналізм Б. Харчука.
…Людина — народ — людство. У цьому ряду є ще одна ланка — рід. І Б. Харчук зосереджував на ній увагу щонайпильнішу. Турії в «Кревняках», Гнатюки в епопеї «Волинь», Швайки в повісті «У дорозі», Волянюки в романі «Майдан» — це не просто сім’я, а саме рід, чиє коріння губиться в товщі століть, а стовбур зазнав деформацій, неминучих при історичних катаклізмах і зміні епох. Тут неминучі питання з розряду вічних: що є людина? Що є світ? Звідки прийшли ми і куди йдемо? Колись між цими питаннями й людиною запобіжно, охоронно стояв рід. «Так на роду написано», — адже це не лише про фаталістичну визначеність долі, а й про нерозривний зв’язок особистого з родовим. Людина була обмежена в своїй свободі родовими зв’язками, але почасти й захищена ними.
Тема роду, його занепаду й руйнації пронизує всю творчість Б. Харчука… Дерево також не може вбити себе. Людина може. Її самогубство починається з заперечення родової пам’яті й моралі.
…Б. Харчук належить до письменників, що довіряють читачеві, покладаються на його здатність домалювати й домислити, а тому й уникав нудного розжовування та надокучливих авторських коментарів. При цьому, одначе, не вдавався до езопівської мови — з її натяками, багатозначними образами та свідомо «затемненими», тобто закодованими й зашифрованими думками.
Він писав переважно про тих, кому не до книжок: день у день при землі, у виснажливій роботі. Мав свого читача — всіх тих, кому боліло те, що боліло і йому, вірячи в силу слова, своєчасно мовленого й своєчасно почутого” (За С.Гречанюком).
“…Його сформувало хліборобське середовище у Лозах, що поряд із Вишнівцем. Сюди він повсякчасно повертався – і в мить творчого піднесення, і тоді, коли зусібіч цькували. Щоб не впасти у прірву озлобленості, не опинитися в глухому куті зневіри…
“Ось цю калину, – показує Роксана Харчук (вона літературознавець, працює в Інституті української літератури НАНУ), – посадили бабуся і тато… Тут, у Лозах, біля свого дому, тато багато писав… У садку, вгорі, де відкривається гарний краєвид, і досі є три пеньки, де він сідав. Зазвичай писав, поклавши зошит на коліно. Така пілігримська манера письма. Іноді виносив туди столик…” (В. Вербич).
„Ні з ким так цікаво не було мені розмовляти, як з Борисом… Я не раз бачив, як він у Києві чи в Ірпіні відвідував міські базари – любив розмовляти з людьми, занотовувати в записник чи запам‘ятовувати цікаві слова, приказки, простонародні вислови. Саме тому така багата мова його творів, зокрема „Волині” та „Кревняків”. Моя дружина не раз казала, що після Харчука не може читати інших письменників – нудно, не та мова” (Іван Гнатюк).
“Жив він важко, бо пропускав крізь серце вади довколишньої дійсності” (Петро Ротач).
“Борис Харчук важкувато писав, але які у нього блискучі речі” (А.Дімаров).
„Слово – не значок, не символ, це, перефразовуючи вже відоме, – сорочка духу народу” (Б.Харчук).
“Наша мовна традиція сягає далеких, докняжих часів, а в період держави Руси наше слово сягнуло державного творення: було відкрите не лише для близьких сусідів, а й для найвіддаленіших земель. Збагачувалося іншими мовами й збагачувало їх. Його розвитку не могли зашкодити чвари й усобиці, феодальна роздрібненість і навіть багатовікове монголо-татарське іго. Гідне подиву, що його не стяла шабля, що його не затоптали в болото кінські копита, що воно не розвіялося у вихорі навальних орд, а залишилося сіллю землі й народу” (Борис Харчук, 1986).