Фахова підготовка вчителя до роботи в системі особистісно зорієнтованого навчання

(Виголошено в рамках роботи проблемної групи на ІІ Всеукраїнському фестивалі педагогічних ідей “Мій особистісно зорієнтований урок”)

Головним сьогоднішнім завданням стало формування компетентних людей  – таких людей, які були б здатні застосувати свої знання в умовах, що змінюються, і… чия основна компетенція полягає в умінні включатися в постійне самонавчання впродовж усього життя  

М.Ш. Ноулз

Освіта є визначальною умовою забезпечення сталого розвитку суспільства, його фундаментом,  рушійною силою для реалізації необхідних суспільних змін, вона зв’язує окрему людину з культурою, робить її не тільки носієм мислення та діяльності, але й джерелом творчої еволюції. Нові цілі модернізації освітньої галузі спрямовані на розвиток національної системи освіти, що має відповідати викликам часу і потребам особистості, яка здатна реалізувати себе в суспільстві, що постійно змінюється. Особливого значення набуває  модернізація шкільної освіти на засадах особистісно зорієнтованої парадигми, яка вимагає від педагогів знань тенденцій інноваційних змін у системі сучасної освіти, розуміння суті педагогічних технологій, знання інтерактивних форм та методів навчання, критеріїв технологічності, створення оптимальної авторської методичної системи, вміння аналізувати й оцінювати свій індивідуальний стиль, розвинутих дидактичних рефлексивних, діагностичних умінь.

У Стратегії сталого розвитку, яка втілила європейський та світовий досвіди, зазначено, що «освіта для сталого розвитку розвиває та укріплює потенціал окремих осіб, груп, співтовариств, організацій та країн, який дозволяє мати власні думки і робити вибір для сталого розвитку. Вона може сприяти зміні поглядів людей, даючи їм можливість робити наш світ безпечнішим, здоровішим і процвітаючим, тим самим підвищуючи якість життя…» [8]. Проте в Україні ще й досі активно реалізуються принципи деструктивного навчання, і значно рідше – освіти для сталого розвитку. Згідно з Державною програмою розвитку освіти в Україні на 2006 – 2010 роки пріоритетними  напрямами визначено європейський рівень якості й доступності освіти; створення системи безперервної освіти, спрямованої на задоволення інтересів громадян у постійному підвищенні професійного рівня відповідно до кон’юнктури ринку праці, соціальний захист, забезпечення потреб суспільства і держави у висококваліфікованих конкурентоспроможних фахівцях; підвищення соціального статусу педагогів; розвиток суспільства на основі нових знань тощо [4]. Це вимагає модернізації освітньої галузі, сучасного підходу до організації навчального процесу, який включає інформування членів суспільства про основні проблеми сталого розвитку, формування світогляду, що базується на засадах сталості, переорієнтацію навчання з передачі знань на налагодження діалогу, активне використання інноваційних технологій та методик, у тому числі інформаційних, інтерактивних форм навчання тощо.

Метою статті  є висвітлення  завдань якісно оновленої підготовки педагогів в умовах особистісно зорієнтованого навчання, що дозволить поєднувати фундаментальність професійних базових знань з інноваційністю мислення та практично-орієнтованим, дослідницьким підходом до розв’язання проблем, у тому числі визначення векторів випереджувального розвитку системи підвищення кваліфікації педагогічних працівників, фахової підготовки вчителів.

Як зазначено в Національній доктрині розвитку освіти в Україні, одним із пріоритетних напрямів державної політики є підготовка кваліфікованих кадрів, здатних до творчої праці, професійного розвитку, освоєння та запровадження інформаційних технологій, конкурентоспроможних на ринку праці [6]. Розв’язати ці складні завдання покликані науковці, викладачі-професіонали системи післядипломної педагогічної освіти, працівники районних (міських) методичних кабінетів (центрів), керівники методичних структурних підрозділів, які володіють високим рівнем професійної компетентності, педагогічною культурою і можуть розвивати здібності, виявляти таланти, розуміючи, що якісна освіта є необхідною умовою забезпечення сталого розвитку суспільства.

Проблеми фахової підготовки вчителя були в центрі уваги багатьох науковців і практиків минулого, зокрема П. Блонського,  А. Дистервега, Я. Коменського, А. Макаренка, І. Песталоцці, К.Ушинського. Висвітлюються дані проблеми й у працях сучасних дослідників, а саме: Ю. Азарова, В. Загвязинського, В. Кан-Калика, О. Мойсеєва, М. Никандрова, М. Поташника та ін. Особливе місце серед них посідають ті, що пов’язані з неперервною освітою, шляхами та технологією розвитку творчих можливостей педагога на різних етапах його професійної діяльності.

Усе частіше акцентується увага на тому, що сучасний педагог має бути професійно компетентним. Термін «професійно компетентний» є одним із найбільш складних, недостатньо опрацьованих як у теоретичному, так і в практичному сенсі. Компетентнісний підхід вважається вирішальним чинником підвищення якості вищої освіти. Проблемі професійної компетентності присвячені численні праці таких вітчизняних і зарубіжних учених, як В. Афанасєва, Е. Бондаревської, Д. Гвішиані, І. Герчикової, Ю. Конаржевського, А. Моїсєєва, Г. Попова, П.Третьякова, Т. Шамової, С. Шишова, А. Маслоу та ін., яких об’єднує прагнення не тільки збагатити професійну культуру та компетентність фахівця знаннями основ менеджменту, а й довести практичну доцільність використання наукових досягнень менеджменту в педагогічній діяльності. Теми професійного розвитку і компетентності педагога висвітлюються також у працях В. Олійника, О. Дубасенюк, І. Зязюна, Н. Кузьміної, І. Ісаєва, А. Маркової, Л. Сухорукової, О. Пєхоти, В. Сластьоніна, А. Хуторського, Т. Сущенко та інших.

Підвищення рівня освіченості педагогів, виховання соціально адаптованої, відповідальної та стратегічно мислячої особистості є основною метою освіти. Тому держава і суспільство підвищили вимоги до педагогічних працівників щодо застосування ними інноваційних педагогічних технологій та методик, реалізації принципів індивідуалізації, диференціації, інтеграції навчання у практичній діяльності, впровадження інтерактивних форм, нових методів і засобів навчання, виховання й управління, тобто таких професійних умінь та навичок, що ґрунтуються на сучасних спеціальних знаннях, критичному мисленні, здатності застосовувати наукові надбання на практиці [3]. З огляду на це на Рівненщині визначено власну стратегію модернізації регіональної системи фахової підготовки вчителя, спрямовану на пошук шляхів кооперації між наявними освітніми парадигмами, що сприятиме інноваційному підходу до розроблення змісту, вдосконалення форм і технологій професійного розвитку педагогічних працівників у сучасних умовах.

Упродовж останніх років управлінці та методисти різних рівнів регіону працюють над створенням єдиного соціального інформаційно-освітнього середовища, яке забезпечуватиме можливість професійного росту кожному педагогу, відпрацьовують і запроваджують інноваційні моделі, зокрема: модель безперервної освіти (один із основних глобальних викликів XXI століття), модель неперервного підвищення кваліфікації працівників районних (міських) методичних служб, модель професійного розвитку педагогічних кадрів системи загальної середньої освіти, побудовану на засадах модульно-диференційованого підходу. Кожен, хто навчається, має проходити індивідуальну траєкторію професійного зростання. Н. Протасова у монографії «Післядипломна освіта педагогів: зміст, структура, тенденції розвитку» зазначає, що «мета післядипломної освіти полягає не в усередненні рівня розвитку слухачів…, а в допомозі кожному досягти найвищого для себе рівня… Тому диференціація змісту і методики навчання – це єдиний можливий шлях досягнення його індивідуалізації» [14].  Це  дасть змогу вирішити одне з найважливіших завдань українського суспільства  – модернізувати освіту шляхом проведення науково-методичних досліджень та розробок, втілення їх  результатів у практику освіти, забезпечення закладів освіти новими засобами, науково-методичними виданнями тощо.

Реалізація регіональної моделі безперервної освіти забезпечить таку систему освіти педагога, яка дозволить реалізувати суспільно-гуманітарну, культуротворчу функції, виробити професійні цінності, оволодіти сучасним інструментарієм розвитку особистості дитини. Такий підхід спонукає до детального розгляду та оцінки процесу забезпечення безперервної освіти педагогів, його особливостей і закономірностей, шляхів створення умов для постійного режиму його оновлення і розвитку, а також визначення стратегічних напрямків у прогностичній структурі та змісті підвищення кваліфікації педагогів у інститутах післядипломної педагогічної освіти, інтеграційній із вітчизняним і зарубіжним досвідом, адаптованій до європейського вибору. Це, передусім,  перенесення акцентів на вироблення інноваційних моделей педагогічного досвіду і набуття власного досвіду в життєвій практиці, навчання впродовж усього життя, формування навичок ефективного спілкування, професійної етики, володіння сучасними педагогічними, інформаційними і комунікаційними технологіями. Прискорити процес формування та функціонування нової системи освіти  може також «формування у людей нової системи цінностей, що надасть освіті випереджаючого по відношенню до становлення інших соціальних структур суспільства сталого розвитку характеру, адже саме освіта виконує функцію проектування, моделювання соціальних відносин» [15].

Оптимальними шляхами модернізації системи неперервного підвищення кваліфікації педагогічних працівників  у сучасних умовах є  використання кредитно-модульної системи навчання слухачів курсів підвищення кваліфікації, у ході якої будуть реалізуватися навчальні плани і програми професійного розвитку, що містять перелік змістових модулів, враховують вимоги замовників і професійні потреби педагогів, а це можливо за умов використання сучасних наукових теорій синергетики й андрагогіки, педагогічної інноватики і менеджменту освітніх інновацій, урахування компетентнісного та технологічного наукових підходів, застосування очно-дистанційних форм навчання; розроблення інноваційної мобільної моделі підвищення кваліфікації, в основі якої – дидактичні принципи, що мають особливості реалізації у навчанні дорослих, а саме: провідна роль самоосвіти, урахування психофізіологічних особливостей дорослого, його професійного статусу, індивідуалізація навчання, практична зорієнтованість здобутих знань, наступність, системність і безперервність; удосконалення навчального процесу на основі його інтенсифікації, інформатизації, комп’ютеризації; запровадження нових педагогічних та інформаційно-комунікаційних технологій, методик, інтерактивних форм і методів освітньої діяльності у практику роботи; залучення педагогічних працівників до участі в інноваційних проектах (вітчизняних і за кордоном); планування методичної роботи з педагогами відповідно до рівнів педагогічної творчості (інформаційно-відтворювальний, адаптивно-прогностичний, раціоналізаторський, науково-дослідницький, креативно-прогностичний), що забезпечить диференціацію роботи з педагогами області.

Активно-розвиваючий характер компетентнісного підходу в підвищенні кваліфікації працівників методичних служб має своє відображення як у змісті, так і в формах навчання: виїзні практичні заняття на базі опорних РМК, НМЦ, рольові та ділові ігри, тренінги, діалого-дискусійні методи, проектна діяльність, метод кейсів тощо, що спрямовані на реалізацію соціально-професіональних функцій на основі сформованих узагальнених знань, універсальних здібностей і видів готовності. Застосування технологічного, компетентнісного та диференційованого підходів у післядипломній педагогічній освіті обумовило створення глобалізованого простору знань слухачів курсів, який  забезпечує інтеграцію, накопичення і підтримку, а також організацію доступу до інформаційного віртуального освітнього середовища. Упровадження регіональної моделі неперервного підвищення кваліфікації працівників районних (міських) методичних служб сприяє підвищенню результативності та престижу системи післядипломної педагогічної освіти, переходу від традиційних форм навчання до реалізації диференційованих та індивідуальних програм самовдосконалення, саморозвитку і самореалізації, конкурентоспроможності педагогічних працівників районних (міських) методичних служб. Отже, компетентнісний та диференційований підходи ми пов’язуємо з переходом змісту освіти і систем контролю, його якості на систему компетентностей із запитами сучасного ринку праці. Такий підхід є мірилом здобутків і проблем в освітній галузі, підґрунтям освіти для сталого розвитку суспільства [5].

Модель професійного розвитку педагогічних кадрів системи загальної середньої освіти, розроблена на основі модульно-диференційованого підходу, реалізується у трьох основних площинах: курси підвищення кваліфікації на базі інституту, міжатестаційне підвищення кваліфікації педагогічних працівників шляхом участі у роботі структурних методичних підрозділів та самоосвітня діяльність. Це дозволяє не лише поглибити знання, вміння й навички педагогічного працівника, але й розширити інформаційний простір особистості, забезпечити її особистісне зростання.