Тема. Позакласне читання. Гумор сучасних українських письменників.
Мета: ознайомити восьмикласників із творами сучасних українських письменників-гумористів; повторити вивчене про гумор і сатиру; формувати навички роботи з додатковою літературою.
Цілі.
Учні знатимуть: основні відомості про життя і творчість сучасних українських письменників-гумористів; назви їхніх творів; засоби гумористичного зображення.
Учні вмітимуть: презентувати результати роботи з додатковою літературою; виразно читати гумористичні твори; визначати засоби гумористичного зображення; висловлювати власне ставлення до прочитаного.
Тип уроку. Урок позакласного читання.
Обладнання: виставка книг, підготовлені учнями презентаційні матеріали (фото письменника, добірка творів, ілюстрації до них).
Методи, прийоми і форми роботи: метод проектів (робота у групах), виразне читання, інсценізація.
Хід уроку.
І. Мотиваційний етап.
- З’ясування емоційної готовності до уроку (Обмін усмішками).
- Актуалізація суб’єктного досвіду й опорних знань.
Бесіда:
- Чи любите ви сміятися?
- Наш народ здавна славиться своїм гумором. Народні байки, анекдоти, гуморески, казки, жартівливі пісні свідчать про веселу вдачу українців. На уроках літератури ви вже зверталися до байок, гуморесок, співомовок. Як ви думаєте, це жанри розважальні чи все-таки серйозні?
- Пригадаємо вивчене про гумор і гумористичні твори, заповнивши кросворд.
По горизонталі:
- Невеликий прозовий або віршований твір жартівливого змісту, що змальовує смішну пригоду чи рису характеру людини (Гумореска).
По вертикалі:
- Доброзичливий, жартівливий сміх, що допомагає виправити певні вади людського характеру, недоліки поведінки та ін. (Гумор).
- Приховане глузування (Іронія).
- Гостре висміювання, критика хиб у вдачі персонажа, негативних явищ життя з метою їх викриття, заперечення (Сатира).
- Коротке усне гумористичне оповідання (Усмішка).
- Невеликий ліро-епічний твір повчально-алегоричного змісту, що має сюжет і мораль (Байка).
|
|
|
4 |
|
|
||||
|
|
|
|
|
|||||
|
|
|
3 |
|
|
||||
|
|
2 |
|
|
5 |
|
6 |
||
|
1 |
||||||||
|
|
|
|
|
|||||
|
|
|
|
|
|||||
|
|
|
|
|
|||||
|
|
|
|
|
|||||
ІІ. Цілевизначення та планування.
- Представлення концепту уроку.
- Формулювання цілей уроку у групах. (Керівники груп доповідають, які цілі поставлено і як вони досягатимуться).
- Узгодження плану діяльності.
ІІІ. Опрацювання навчального матеріалу.
Для проведення уроку учні завчасно об’єднуються у 4 групи, кожна з яких готує презентацію творчості одного з письменників за схемою:.
- Ім’я письменника-гумориста, короткі біографічні дані.
- Назва твору, що презентується, обґрунтування вибору.
- Представлення твору (виразне читання, інсценізація, ілюстрування тощо).
- Аналіз засобів творення комічного.
Роботу оцінюють експерти (обираються серед учнів класу) за картками оцінювання.
Упродовж уроку працюють „журналісти” (1 – 2 охочих у кожній із груп). Їхнє завдання – розповісти про роботу групи на етапі підготовки до уроку й під час презентації, задати запитання представникам інших груп, експертам.
Після презентації члени групи відповідають на запитання “журналістів” та однокласників.
ІV. Рефлексивно-оцінювальний етап.
- Саморефлексія роботи у групах (Виступи „журналістів”).
- Оцінювання проектів експертами.
Картка оцінювання проекту
|
Презентація (12 б.): |
1 група |
2 група |
3 група |
4 група |
| 1. Повнота (4 б.) | ||||
| 2. Оригінальність (3 б.) | ||||
| 3. Використання наочності (2 б.) | ||||
| 4. Дотримання часових вимог (2 б.) | ||||
| Прізвище, ім’я експерта Підпис | ||||
Домашнє завдання. Підготуватися до тематичної контрольної роботи “Творчість В. Дрозда, В. Самійленка, О. Чорногуза”.
Додаток
Твори сучасних українських гумористів
Олег Чорногуз
Сатирик, гуморист, романіст, публіцист і громадський діяч.
Заслужений діяч мистецтв України.
Нагороджений орденом Ярослава Мудрого. Лауреат премій ім. Остапа Вишні, Міжнародних літературних премій ім. Івана Багряного та родини Воскобійників.
Народився 1936 року на Вінниччині. Працював у редакціях газет, директором видавництв, головним редактором журналу “Перець”.
Автор понад 30 книжок. Серед них 10 романів.
Твори письменника перекладалися і видавалися російською, білоручькою, болгарською, естонською, грузинською, есперанто, литовською, польською та іншими мовами.
ЯК НАБУТИ СЛАВИ IНТЕЛЕКТУАЛА
Ми так нинi звикли до iнтелектуалiв, що перестали дивуватись i захоплюватись ними. Мабуть, тому й сприймаємо їх як належне, як щось звичайне, буденне. А тим часом бути сучасним iнтелектуалом не так уже й легко. Хоча деякi товаришi запевняють, що iнтелектуалом може бути будь-хто, маючи густу бороду, а також ВРЕ, УРЕ або ще краще УРЕС.
Я знаю багатьох, якi передплачують “Вокруг света”, “Всесвiт”, “Иностранную литературу”, “Знання та праця”. У декого є навiть “Людина i свiт”, альбоми з репродукцiями Рембрандта, Ван Гога, Пiкассо i картини Тетяни Голембiєвської. Iншi мають збiрки поезiй – вiд Гарсiа Лорки до Олекси Ющенка. Але, наскiльки менi вiдомо, нiхто з них iнтелектуалом не став. Отже, в цiй справi мало мати в своїй бiблiотецi Ернеста Хемiнгуея, Проспера Мерiме, Уiльяма Фолкнера, Джона Апдайка, Сомерсета Моема, Агату Крiстi чи Юру Ячейкiна. Треба до цього ще й мати природний хист. Бо iнакше навiть при наявностi передплатної перiодики й путiвникiв по мiстах свiту, починаючи вiд Абакана й кiнчаючи Кривим Рогом, все одно з вас iнтелектуала не вийде.
У наш час не заживеш слави iнтелектуала, якщо навiть прочитаєш мемуари Михайла Рудницького чи промову Юлiя Цезаря перед битвою з галлами. Щоб уславитись iнтелектуалом, треба вмiти блискуче оперувати набутим фактажем. Вмiти подати свої знання так, щоб нiхто не сумнiвався – чи ви дилетант чи зарозумiлий схоласт.
Щоб уславитись iнтелектуалом, треба набути такого зовнiшнього вигляду, щоб кожен глянув на вас i безпомилково сказав:
– Стопроцентний iнтелектуал!
Пiсля цього ви повиннi глянути й на нього. Але так, щоб вiн одразу вiдчув вашу iнтелектуальну перевагу, а сам собi здався нiкчемним суб’єктом iз претензiями провiнцiала.
Це одна з найперших ваших вимог. Друга вимога – розмовляти будь про що, на будь-яку тему неохоче, байдуже, так нiби мiж iншим, подеколи цитуючи то Спiнозу, то Лукiно Вiсконтi, але нi в якому разi не посилаючись на свого вiтчизняного мислителя, якщо вiн навiть такого рiвня, як Григорiй Сковорода. По-перше, посилаючись на свого, ви одразу в очах присутнiх зi справжнього iнтелектуала опуститеся до рiвня звичайного балабона, а згодом перетворитесь на вузькочолого бовдура. По-друге, хтось iз присутнiх може кинути вам у вiчi:
– Цих слiв у Сковороди нема!
Спробуйте йому заперечити. А вiн, зануда, вiзьме й полiзе до стелажа по томик фiлософа-демократа й тодi при всiй отiй публiцi витовче вас, як шолудивого кота, що нашкодив. Вам це потрiбно?
Iнша рiч мислитель чи дiяч закордонний: Гегель, Бiсмарк, Наполеон, Бернард Шоу чи комiсар Мегре. Коли хтось i кине вам оту зневажливу фразу:
– Такого в Бiсмарка нема!
Або:
– Щось я цього в Наполеона Бонапарта не стрiчав, – не вiдчаюйтесь. Пам’ятайте: наступ – найкраща оборона. Удар супротивника негайно парируйте своїм ударом.
– Воно й зрозумiло. А де ви могли зустрiти в Наполеона, коли це фраза з його неопублiкованих листiв з острова Єлени до тiтоньки Жорж Санд де Сiка. Цi листи ви читали?
Хай спробує, нахаба, пiдтвердити чи ще хоч раз за вечiр роззявити свого з чорним пiднебiнням рота! Тепер берiть бика за роги й виробляйте з ним, що хочете. Цитуйте Мюссе i Дугласа Скотта, Федерiко Феллiнi й Лютса Бенюела, розповiдайте про життя Джоан Баез i Монiки Вiттi, Уiльяма Сарояна й Джона Голсуорсi.
Далi зупинiться на кiнозiрках, починаючи вiд Айседори Дункан, Олiвiї Коул i кiнчаючи Марлон Бардо i Луї де Фюнесом. Не варто чiпати Софi Лорен, Брiжжiт Бардо й Джiну Лолобриджiду.
– Це пройдений етап, – може хтось кинути реплiку. А от нехай спробує муркнути щось, коли ви почнете розповiдати про творчий шлях Ванесса Редграйва чи, скажiмо, бiографiю Акiра Куросави. Можете зачепити бiографiї Ейсебiо, Пеле, Джона Беста чи Джаїча. Футболiсти – це теж модно. Головне – деталiзуйте. Розповiдайте так, нiби з кожним, про кого йде мова, ви виросли чи сидiли разом на заднiй партi й задачки в нього списували.
– Коли Ейсебiо вперше побачив справжнiй футбольний м’яч, – деталiзуєте ви, – вiн заридав, як дитя. Його весь Гарлем заспокоював,- i тут же пояснiть: – Гарлем – це не те саме, що гарем, товаришi. Гарлем – це означає негритянський квартал.
Якщо помiтите в якогось зайди нахабно-iронiчну посмiшку, не звертайте уваги на дрiбницi. Можливо, хтось iз присутнiх несподiвано ляпне:
– А згадайте нашого Анатолiя Бишовця, коли його запросили в Австрiї на телестудiю…
Негайно зробiть такий вираз обличчя, нiби ви хотiли випити свiже яйце, а там виявилось невилуплене курча. Нiзащо не оперуйте своїми. Повторюю, це одна iз найголовнiших вимог. Не збивайтесь на Агатангела Кримського чи Лесю Українку, не посилайтесь на Драгоманова чи на Iвана Труша. На вас одразу махнуть рукою й нiколи не визнають за вами права носити горде iм’я iнтелектуала.
Якщо ви надумали здивувати присутнiх своїми знаннями з iсторiї, то не надумайтесь розповiсти їм про те, що Києво-Могилянська академiя свого часу була центром освiти всього слов’янства, а донька Ярослава Мудрого Анна вийшла замiж за короля Францiї. Це, як вам скажуть, типове не те. Iнша справа – Людовик XIV. Його жорстокiсть i дивацтва. Або хитрий i улесливий кардинал Рiшельє. Версальський замок. Єлiсейськi Поля, Лувр. Що ви там ще знаєте? Ельзас i Лотарiнгiю? Цього досить. Можете перейти на Рим. Чи вернутись назад у Париж i проїхатись по Сенi. Про її береги розповiдайте з таким захватом, нiби там промайнуло ваше дитинство. Але нi в якому разi в своїх розповiдях не вдавайтесь до аналогiй. Скажiмо, таких:
– Ну, Сена точнiсiнько як наша Снивода, якщо хто був на Вiнниччинi.
Вважайте, що всi вашi претензiї на пост iнтелектуала ви самi розтоптали власним чоботом. Застерiгаю вас вiд таких паралелей.
Якщо випадково (а може, й навпаки) вас запитають, що ви тепер читаєте, не ляпнiть зопалу:
– Та чогось потягло на новели Стефаника.
Або:
– Вирiшив перечитати Гоголя!
Вас пронижуть i спопелять здивованi очi!.. Вiдповiдь у цьому випадку єдина:
– П’єра де Бюше i Агату Крiстi.
Можете назвати Фрiдрiха Санклюїста чи Поля-Жана Панастеля, але нi в якому разi Григора Тютюнника чи Романа Андрiяшика. Пiсля цього теж, так, нiби мiж iншим, додайте:
– До речi, ви знаєте, як працює Агата Крiстi? – I, не чекаючи вiдповiдi, провадьте далi: – Вона голяка залазить у ванну. По лiву руку кладе в череп неандертальця яблука (звичайно ж, не Симиренка), у праву бере ручку й пише. Пером страуса ему.
Може трапитись, що хтось iз присутнiх теж захоче здивувати товариство. Ну, примiром, розповiсть про останнього отамана Сiчi Запорiзької Калнишевського, який просидiв у ямi до 113 рокiв i вiдмовився вiд “волi”, коли дiзнався, що Сiчi вже нема. Або скаже:
– А ти знаєш, як працював Степан Руданський, коли батько вiдмовився йому допомагати, бо той писав “мужицькою мовою”.
Спiвбесiдник може й не продовжувати. Скорчте зневажливу мiну шимпанзе – й нехай вiн замовкне зi своїм Руданським! Бо Руданський – це не епоха, як i Тетяна Ларiна зi своїми Ленським i Онєгiним. Вони для вас учорашнiй день, як i “Тарас Бульба” з “Мертвими душами”, й соромитись цього нiчого. Тому, обклавшись Доротi Сейерс чи Ерлом Стейнлi Гарднером, не клiпаючи вiями, питайте:
– Поглянь, будь ласка, у словник, як правильно писати: фонiкулер чи фанiкулер?
Якщо вам несподiвано кинуть у вiчi:
– Жоржа Сiменона читаєш, знаєш, що їсть Луї де Фюнес, i питаєш, як писати… Так от знай, що нi “фа” й нi “фо”, а “фу”: фу-нi-ку-лер.
Не звертайте уваги на невихованих невiгласiв. Хiба їм зрозумiти глибину вашої iнтелектуальної душi, хiба їм охопити дiапазон ваших знань? Та нiколи, якщо вони й досi захоплюються “Героєм нашого часу” й читають “I мертвим, i живим, i ненародженим…”
Євген Колодійчук.
Народився 12 вересня 1940 року. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Тараса Шевченка. Працював у газетф “Молода гвардія”, журналі “Україна”, нині – в газеті – “Урядовий кур’єр”.
Автор близько 10 книг сатири і гумору, а також популярних видань з питань нетрадиційної медицини та народознавства.
Лауреат літературних премій ім. Остапа Вишні та Степана олійника.
БИЛА МЕНЕ МАТИ
Била мене мати. Ох, і била…
За те, що переказ на “п’ять” написав.
А як було діло?
Через дорогу картоплю колгоспну копали. Мати й каже:
– Біжи, принеси, Панасе, прокатайся велосипедом. Візьми з собою мішечок. Набереш, покладеш на раму – і гайда додому.
– Та як же, – питаю, – мамо? Це ж не наша…
– Дурний ти, – каже. – Колгосп наш?
– Наш.
– Ну, то й картопля наша. Тільки гляди – бригадир тебе щоб не бачив…
А мені що? Шурую велосипедом – аж картоплиння тріщить. Став біля купи, в мішечок накидав, повісив на раму. І – газую назад.
Тут основне, щоб однаково по обидва боки картоплі було. Бо інакше хилить в сторону чи мішечок сповзає. Кілька рейсів зробив – насобачився.
А на другий день у школі переказ: “Діти – помічники старших”. То я оце все описав. Як я колгоспні картоплі возив…
Вчителька мій твір похвалила.
“За мову твору, – сказала, – ставлю тобі п’ять, а за зміст – хай мати прийде, то ми з нею поговоримо…”
Мати прийшла зі школи, як столовий буряк. І вся трясеться:
– То я тебе красти вчу? Я злодюгу виховую?! А як матері щось на грам поміг, то оте на всі п’ять треба було розписати? А на! А на! А на!
Так і досі не знаю: чи картоплі мало привіз, чи переказів на “п’ятірки” більш не треба писати…
Анатолій Качан
Життєва і творча дорога Анатолія Качана розпочиналася на півдні України. Народився 16 січня 1942 року в с. Гур’ївці Новоодеського району на Миколаїіщині, дитячі роки минули в сусідньому селі Новопетрівському. Друкуватися почав у студентські роки, під час навчання в Одеському університеті. Вчителював, служив в армії, працював газетярем, на видавничій роботі. Автор багатьох поетичних книжок для дітей, у яких поряд із лірикою широко представлені ігрові та розважальні твори, зокрема безкінечні забавлянки. Лауреат літературних премій ім. Лесі Українки, Міжнародного освітнього фонду ім. Я. Мудрого, ім. Б. Нечерди та ін. Очолює комісію з дитячої літератури та творче об’єднання дитячих письменників Київської організації НСПУ.
Безкінечні забавлянки
Летюча квітка
Загадка
На квітку квітка сіла,
Знялась — і полетіла!
Я квітку наздогнала,
Сачком її спіймала,
Як дорогу прикрасу,
До плаття притулила.
А квітка та знялася —
І знову полетіла!
Я квітку наздогнала,
Сачком її спіймала
І знову, як прикрасу,
До плаття притулила.
А квітка та знялася —
І знову полетіла!
Я квітку наздогнала,
Сачком її спіймала…
І так далі,
доки не надокучить
(Розгадка: Метелик)
Вечір у степу
У ворота наш баран
Гупав, наче в барабан.
Гупав, дзвоником дзвонив:
— Пане господарю,
Я овечок вам привів,
Відчиніть кошару!
Вже у полі гасне день,
Ходить сон-дрімота.
Дзень-дзелень!
Дзень-дзелень!
Відчиніть ворота!
А слідом за бараном
Мекає ягнятко:
— А тепер усі гуртом
Почнемо спочатку:
У ворота наш баран
Гупав, наче в барабан.
Гупав, дзвоником дзвонив:
«Пане господарю,
Я овечок вам привів,
Відчиніть кошару!
Вже у полі гасне день,
Ходить сон-дрімота.
Дзень-дзелень!
Дзень-дзелень!
Відчиніть ворота!»
Тут прибігло стрімголов
Спритне козенятко:
— А тепер давайте знов
Почнемо спочатку:
— У ворота наш баран
Гупав, наче в барабан…
І так далі, досхочу.
Майстер Молоток
Цок, цок, цок, цок! —
Цокав майстер Молоток.
Цвяшок цокання злякався
І у дошку заховався:
Став маленьким, наче крапка,
Ледве-ледве видно шляпку.
Та із дошки по-ти-хень-ку
Цвяшок витягли обценьки.
Цок, цок, цок, цок! —
Знов зацокав Молоток.
Цвяшок цокання злякався
І у дошку заховався:
Став маленьким, наче крапка,
Ледве-ледве видно шляпку.
Та із дошки по-ти-хень-ку
Цвяшок витягли обценьки.
Цок, цок, цок, цок! —
Знов зацокав Молоток…
І так далі,
скільки вистачить
терпіння у майстра
Балакучий язик
Один Язик під час розмов
Дурниць три купи намолов.
Надвечір він опам’ятався,
По телефону вибачався:
Мовляв, пробачте за турботи,
Не буду більше я молоти.
А вранці знов під час розмов
Нових дурниць він намолов.
Та врешті-решт опам’ятався
І півгодини вибачався:
Мовляв, пробачте за турботи,
Не буду більше я молоти.
А вранці знов під час розмов
Дурниць ще більших намолов.
Та знов Язик опам’ятався
І аж годину вибачався…
І так далі.
Ліниві вареники
Еники-беники, еники-беники,
Мама зварила ліниві вареники.
Мурка з-під столу нявкнула: «Няв!» —
Я їй лінивих вареників дав.
Боже мій милий, що з нею сталось:
Мурка весь день по підлозі качалась,
Потім заснула біля дверей
І перестала ловити мишей.
Еники-беники, еники-беники,
Сестри зварили ліниві вареники.
Жучка знадвору гавкнула: «Гав!» —
Я їй лінивих вареників дав.
Боже мій милий, що з нею сталось:
Жучка весь день на порозі валялась,
Потім заснула біля плити
І перестала двір стерегти.
Еники-беники, еники-беники,
Знову зварили ліниві вареники.
Я у вітальні друзів зібрав —
Миску лінивих вареників дав.
Боже мій милий, що з нами сталось! —
Ми цілий день по вітальні валялись:
Хто на дивані, хто на стільці,
Хто із виделкою в лівій руці.
Сном непробудним всі ми спимо,
В школу не ходимо й бурмотимо:
«Еники-беники, еники-беники,
Мама зварила ліниві вареники…»
І так далі, без кінця.
Через річку їхав грек
Через річку їхав грек
І впустив у воду глек :
бульк!
В річку грек пірнув з човна,
Потім ще раз, потім знов
То пірнав, то виринав,
Але глечика знайшов:
— Слава Богу !
Раптом з глека … виліз РАК ! —
І за руку грека — хап ! . .*
— Ой ! . .
* Рядок «І за руку грека — хап ! . .» щоразу видозмінюється: «за вухо», «за палець», «за чуба», «за губи» і таке інше.
З переляку знову грек
Упустив у воду глек :
бульк !
Знову грек пірнув з човна,
Потім ще раз, потім знов
То пірнав, то виринав,
Але глечика знайшов:
— Слава Богу !
Раптом з глека … виліз РАК ! —
І за вуса грека — хап ! . .
— Ой ! . .
З переляку знову грек
Упустив у воду глек :
бульк !
І так далі,
аж поки не надокучить
Дмитро Молякевич
Народився 26 червня 1926 р. в с. Єлизаветполі Базалійського району Вінницької (нині Хмельницької) обл. Під час фашистської окупації неповнолітнім вивезений до Німеччини на примусові роботи. Після звільнення повернувся до рідного села. У 1947 р. закінчив Базалійську середню школу і вступив до Львівського університету на українське відділення філфаку. По здобутті вищої освіти працював у львівській обласній газеті «Вільна Україна» (відділ літератури і мистецтва); з 1961 р. — у Києві, в журналі «Перець».
Автор 13 книжок сатири і гумору. Член НСПУ, заслужений працівник культури України, лауреат літературної премії ім. Остапа Вишні.
ЗАГАДКА ПРИРОДИ
Природа — мудрий вчитель і творець,
Ніщо не зайве у природи-мами —
І цар орел, і сірий горобець,
Мурашка й лев… І навіть ми із вами!
Учені — їй присвячують томи,
Поети — пишуть величальні оди… —
На всі лади розхвалюємо ми
Безмежну мудрість матінки-природи…
З поетами у згоді я давно,
І твердо вірю я у слово вчене…
Та є в природі все-таки одно,
Що не доходить — хоч убий! — до мене…
Істота дивна лазить по землі
(З творінь природи — виняток єдиний!) —
Є руки, дві ноги… І взагалі
Усі прикмети зовнішні — людини.
Та не стривожать їй душі до дна
Ні тихі води, ані ясні зорі:
В природі знає лиш одно вона —
Хазяйнувать, як злодій у коморі…
Вона шанує лиш саму себе,
Отож собі на вигоду й догоду
Як тільки може — шарпає, скубе,
Калічить, запаскуджує природу…
Природо-мамо! Вибач і прости:
Ти — мудра, і велика в тебе сила,
Чому ж створіння це бездушне
ти
Сама собі на лихо сотворила?!
Ольга Страшенко
Народилася 10 лютого 1950 року в Києві у родині залізничника. У 1972 р. закінчила з відзнакою бібліотечний факультет Київського державного інституту культури імені Олександра Корнійчука. У 1974 — 2001 рр. — завідувачка київської бібліотеки ім. Юрія Смолича в Корчуватому. Із 2001-го — головний бібліотекар з питань масової роботи при Дарницькій централізованій бібліотечній системі м. Києва.
Як письменниця публікується з 1979 р. Автор книг: «Вишивала мати» (1990), «Пам’ятник на шарнірах» (1991), «Полонянка» (1994), «Вітряні Гори» (1995), «Сім вибраних п’єс» (2004), «Полювання на тигра… й не тільки на нього! — Байки та притчі про тварин» (2006), «На перехресті двох Муз: Діалоги в Пущі-Водиці» (у співавторстві з С. Д. Малгановим, 2005). Низка її перекладів опублікована у виданнях «Хрестоматія румунської поезії ХІХ-ХХ ст.» (2002), «Давньогрецька класична лірика. Антологія» (2006). Член Національної спілки письменників України, лауреат літературної премії імені Василя Симоненка (1997) та республіканського конкурсу телепрограми «Майстри гумору» (1988). Працює також у прозі: автор пригодницького історичного роману «Візантійський лукавець», повісті, семи десятків оповідань. Нагороджена Почесною грамотою Київського міського голови (2006), подяками Київського міського голови (2001), голови Харківської районної державної адміністрації у м. Києві (2000), медалями.
ОСВІДЧЕННЯ В ЛІТЕРАТУРНОМУ ДУСІ
Ой, весняне хвилювання
на дніпровськім бережку!
Там дев’ятикласник Льоня —
цьом Оксану у щоку!
Де слова, щоб описати
це найперше почуття?
Ні, нема таких граматик
і підручників життя.
Каже він: «Моя єдина,
якби був поетом я,
я б — згадай: «О, панно Інно!» —
теж святив твоє ім’я!
Ти моя віднині доля,
я кохання не таю:
так любив Назар Стодоля
Галю-Галочку свою.
Мати кличе до вечері,
а мені вже не до страв!
Так колись Микола Джеря
Нимидору покохав.
І кохатиму я палко,
присягаюся Дніпром,
будь же вірна, як Наталка —
та Полтавка, що з Петром!
Я зірвав би всі тюльпани
по всіх клумбах на землі,
бо люблю тебе, кохана,
так, як Пушкін Наталі.
Ти життя мого окраса! —
Тут забракло слів йому:
— Як тургенєвський Герасим
полюбив свою Муму!..
Павло Глазовий
Поет-гуморист, сатирик. Автор поеми “Слався, Вітчизно моя!”, 13 книжок сатири та гумору, 8 книжок для дітей.
Народився 1922 р. в сім’ї хлібороба у с. Новоскелюватка Миколаївської області. Закінчив філологічний факультет Київського державного педагогічного інституту ім. О.М.Горького. Працював у жж. “Перець”, “Мистецтво”.
Лауреат премії ім. Остапа Вишні, перший лауреат премії ім. Петра Сагайдачного (1996 р.). нагороджений орденом “За заслуги” (1997 р.).
Помер у 2004 році.
ІНТЕЛІГЕНТНА РОЗМОВА
Як це добре, громадяни,
Мати грамотних дітей!
— Яких знаєш писателів? —
Пита сина Ялисей.
— Пушкін.
— Далі.
— Гоголь.
— Далі.
— Горький, Мамін-Сибіряк.
— Далі, синку.
— Достоєвський.
Лев Толстой, Гюго, Бальзак. —
Ялисей зрадів: — Прекрасно! —
Ось ми й вияснили так,
Що на вулиці Толстого
Я в пивній забув піджак.
СТРАШНІ ЗНАННЯ
Прийшов студент четвертий раз складати сопромат.
Хвилин п’ятнадцять щось молов — і все було не в лад.
Професор мовив: — Ну, гаразд, поставлю трійку вам. —
Студент на місці остовпів, не вірячи ушах.
— Невже я витримав? Невже? — професора спитав.
А той до нього нахиливсь і тихо прошептав:
— Я ваших знань уже боюсь.
Це я не витримав. Здаюсь!
МИСТЕЦТВО ЄДНАЄ
Вони зустрілись випадково,
Сусідні просто випали місця.
Він від халтури мучивсь винятково,
З трудом сеанс досидів до кінця.
Його сусідка тихо говорила:
— Як можна в світ пускати це сміття? —
Вона його за муки полюбила,
А він її — за щире співчуття.
Євген Дудар
Аналога нема!
Десятки років били в барабан: “Ми роділісь, чтоб сказку сделать билью…” І зробили. Нема “нашій билі” аналога в світі. Живемо, як у казці. “По бороді текло, в роті не було”.
Чу – де – са!
Почалися вони, як каже Вітя Царапкін, ще “на заре нашей юності”. Переплутали. Замість відлучити від держави диявола, відлучили Бога. Тепер дивуємось, де у нас набралося стільки чортівщини?
Замість позбутися наймита, ліквідували господаря. Тепер кричимо про кричущу безгосподарність.
Замість перекрити дорогу дурням, перекрили кисень ученим. Тепер плачемо, що немає чим дихати.
Всією країною гала балакаємо про безвідходне виробництво і всією країною виробляємо відходи.
Те, що виручаємо на виробництві алкогольних напоїв, витрачаємо на утримання товариства тверезості.
Чудотворці!
Оремо постановами, сіємо липою і чекаємо, що виросте пшениця.
Беремо у природи золото, переплавляємо його на медалі і чіпляємо на груди того, хто губить природу. Ще й хизуємось: “Тільки у нас за працю дають винагороди!”
А скрізь – зарплату. Нормальну. За яку можна самому прожити, дружину з дітьми прогодувати, по світу потинятися…
Я ж три місяці стягувався на одні штани. Стягнувся. Натягнув. Прийшов на відповідальну нараду. Сів. А встав уже зі стільцем. Штани “дали тріщину”. Легка промисловість з важкими наслідками.
А що тоді чекати від важкої промисловості? Легковажності? Стук- грюк! Уря-уря! У нас найвища в світі домна! У нас найдовший у світі поїзд! У нас найбільший у світі літак! Навіть лопухи у нас найбільші. На Сахаліні. Сягають до півтора метра.
У в деяких міністерствах і відомствах ще більші. До двох метрів дотягують. І тверді. Як броня. Не піддаються жодній обробці. Сімдесят років науки – і нітелень!..
Чудеса!
То були найдемократичніші у світі. Тепер вчимося демократії. А якої демократії? Усі рівноправні, та не всі рівносильні. Вибори. Боротьба. Кандидати. Ви собі поборіться, а ми собі оберемо. Кого треба. Плюралізм. Від слова “плювати”. Той, хто вище, на того, хто нижче. Тільки по одному опустилися до рівня світових стандартів. По дубинках. Тільки е знаємо, як і куди ними бити.
Нема аналогів і нашій боротьбі за самоочищення. Я не про мило… Я про очищення моральне.
Для того, щоб позбутися алкоголізму, – повирубували виноградники.
Для того, щоб позбутися суспільного діабету, – перекрили цукор.
Для того, щоб позбутися наркоманії, – повирізали мак.
А що будемо вирізати, щоб позбутися проституції?..
Переломний період. Скільки їх уже було, “переломних”. Попереламували все. І хребти. І долі. І душі. Вже нема чого ламати. Хіба що хребет власної безхребетності. І хребет рідному бюрократизмові. Якому по живучості і гадюч ості нема аналога в світі.
ТЕЛЕСИК
Жили собі дід та баба. І був у них синочок Івасик, якого вони ласкаво називали Телесиком.
Було, сяде баба біля колиски. І так ніжно, ніжно виводить:
– Люлі, люлі, Телесику,
Наварила кулешику…
Колихала, колихала, аж поки не виколихала.
Підріс Телесик. Став красенем таким. Як погляне своїм поглядом голубооким – зів’ялі трави оживають.
От і каже одного разу Телесик дідові:
– Купіть мені, тату, моторного човна “Прогрес”. Буду по морю плавати, рибку ловити і вас годувати.
Зраділи дід і баба.
– Який у нас син добрий та чуйний.
Купив дід човна. Спустили його на воду. Сів Телесик. Поплив. Наловив рибки. Підпливе до берега. Віддасть батькові й матері. А тоді знов пливе.
Якось мати каже:
– Гляди ж, синку, будь обережний. Коли я кликатиму, то підпливай до мого берега. Та дивись, не слухай чужого голосу. Бо запливеш світ за очі і пропадеш…
От плаває Телесик по морю, милується його красою. Пісень радісних співає. Аж гульк, з води русалка висунулася. Та така красива. Вії віниками, вуста дугою лука. А волосся, як лляне прядиво Житомирського льонокомбінату. І сказала медовим голосом:
– Телесику-милесику, який ти парубок гарний!..
Телесик не звик до чужих похвал. Зарум’янився. Упенре в житті почув якесь невідоме лоскотання в грудях.
– Телесику-милесику, – знову завела русалка. – Пливи, пливи за мною. До мого берега. У мене і сонечко краще сяє. І вітерець лагідніше повіває. Житимеш-поживатимеш, горя не знатимеш…
– Не хочу, – каже Телесик. – У мене он там свій берег. А на тому березі матінка і батечко чекають.
Хтива русалка бачить, що ніщо у неї не виходить. Вдалася до нових хитрощів:
– Батечко і матінка, Телесику, не вічні. А хто ж тоді достойно твою красу оцінить? Хто віддасть належне твоїй поставі і вроді? А ти такий красивий, такий неповторний, Телесику-милесику…
Телесика ще ніхто так не звав. Йому солодко було на серці від русалчиних слів. І він непомітно плив за русалкою. Все далі й далі від свого берега.
Мати стояла на березі, кликала:
– Телесику! Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!..
Але Івасик не чув маминих слів. А чув тільки русалку. Плив далі й далі.
Аж ось з’явився незнайомий берег.
Тільки Телесик ступив на нього, як хтозна-звідки взялися дику чудовиська. Схопили Телесика, скрутили йому руки. Телесик гукнув з розпачем:
– Русалко! Де ти! Рятуй мене!
Але русалка тільки дико зареготала і булькнула в воду.
Посадовили чудовиська Телесика в самохід, повезли в гори. Там затягли в печеру і довго морили голодом. Тоді поклали перед ним папір, ручку. Кажуть:
– Пиши, що ти зрікаєшся батька й матері! Ми тебе з печери випустимо і їсти дамо…
Подумав Телесик: все одно батько й мати далеко. А їсти хочеться… Підписав…
Вийшов Телесик з печери. Сонце нестерпно пече його голову. Вітер чужий, колючий закидає піском йому в очі. Усе чуже, усе холодне. Так захотілося Телесикові почути глос рідної матері.
Побачив він, у небі гуси летять. Просить:
– Гуси-гуси, гусенята!
Візьміть мене на крилята,
Та понесіть до матусі,
Бо в матусі – їсти й пити,
Та ще й вільно походити!..
А гуси кажуть:
– Нехай тебе чорти візьмуть!