Кожен письменник тривожиться, як його будуть читати? Побачать те, що він хотів показати? Відчують те, що любило його серце? І хто буде його читач? Від цього залежить так багато… І насамперед – відбудеться у нього духовна зустріч з тими далекими, але близькими, для кого він потай писав свою книгу?
Справа в тому, що далеко не всі читачі володіють мистецтвом читання: очі бігають по буквах, “з букв вічно виходить яке-небудь слово” (Гоголь) і кожне слово що-небудь “значить”; слова та їх значення пов’язуються одне з одним, і читач уявляє собі щось – “старе”, розпливчасте, іноді незрозуміле, іноді приємно швидкоплинне, що стрімко несеться в давно забуте минуле… І це називається “читанням”. Механізм без духу. Безвідповідальна забава. “Безневинна” розвага. А насправді – культура верхоглядства і потік вульгарності.
Такого “читання” жоден письменник собі не бажає. Таких “читачів” ми всі боїмося. Бо справжнє читання відбувається зовсім інакше і має зовсім інший зміст…
Як виникло, як дозріло написане?
Хтось жив, любив, страждав і насолоджувався; спостерігав, думав, бажав, сподівався і впадав у відчай. І захотілося йому повідати нам про щось таке, що для всіх нас важливо, що нам необхідно духовно побачити, відчути, продумати і засвоїти. Значить – щось вагоме про щось важливе і дорогоцінне. І ось він почав шукати яскраві образи, ясно-глибокі думки і точні слова. Це було нелегко, вдавалося не завжди і не відразу. Відповідальний письменник виношує свою книгу довго: роками, інколи все життя; не розлучається з нею ні вдень, ні вночі; віддає їй свої найкращі сили, свої натхненні години; “хворіє” її темою і “зцілюється” писанням. Шукає відразу і правди, і краси, і “точності” (за словами Пушкіна), і відповідного стилю і ритму, і все для того, щоб розповісти, не спотворюючи, бачення свого серця… І нарешті твір готовий. Останній перегляд суворим, зірким оком; останні виправлення – і книга відривається, і йде до читача, невідомого, далекого, можливо, легковажно примхливого, можливо, – вороже прискіпливого… Іде – без нього, без автора. Він залишає читача зі своєю книгою “наодинці”.
І ось ми, читачі, беремося за цю книгу. Перед нами накопичення почуттів, поглядів, ідей, образів, вольових розрядів, вказівок, закликів, доказів, ціла будівля духу, яка дається нам приховано, мовби за допомогою шифру. Вона затаєна за цими чорними мертвими гачками, за цими загальновідомими, збляклими словами, за цими загальнодоступними образами, за цими абстрактними поняттями. Життя, яскравість, силу, сенс, дух повинен з них видобути сам читач. Він повинен відтворити в собі створене автором; і якщо він не вміє, не хоче і не зробить цього, то за нього не зробить цього ніхто: всує буде його “читання”, і книга пройде повз нього. Зазвичай думають, що читання доступно кожному грамотному… Але, на жаль, це зовсім не так. Чому?
Тому, що справжній читач віддає книзі свою увагу, всі свої душевні здібності і своє вміння викликати в собі ту точну духовну установку, яка необхідна для розуміння цієї книги. Справжнє читання не зводиться до пробігання надрукованих слів через свідомість; воно вимагає зосередженої уваги і твердого бажання правильно почути голос автора. Одного розуму і порожньої уяви для читання недостатньо. Треба відчувати серцем і споглядати з серця. Треба пережити пристрасть – пристрасним почуттям; треба переживати драму і трагедію живою волею; в ніжному ліричному вірші треба прислухатися до зітхань, трепету своєю ніжністю, поглянути на всі глибини і далі; а велика ідея може зажадати не більш і не менш як усієї людини.
Це означає, що читач покликаний правильно відтворити в собі душевний і духовний акт письменника, зажити цим актом і довірливо віддатися йому. Тільки за цієї умови відбудеться бажана зустріч між обома, і читачеві відкриється важливе і значне, ніж хворів і над чим працював письменник. Справжнє читання є свого роду художнє ясновидіння, яке покликане і здатне правильно й повно відтворити духовні бачення іншої людини, жити в них, насолоджуватися ними і збагачуватись ними. Мистецтво читання перемагає самотність, розлуку, даль і епоху. Це є сила духу – оживляти літери, розкривати перспективу образів і сенсу за словами, заповнювати внутрішні “простори” душі, споглядати нематеріальне, ототожнюватися з незнаними або навіть померлими людьми і разом з автором художньо і подумки осягати сутність богоствореного світу.
Читати – означає шукати і знаходити, бо читач ніби відшукує прихований письменником духовний скарб, бажаючи знайти його у всій його повноті і привласнити його собі. Це є творчий процес, бо відтворювати – значить творити. Це є боротьба за духовну зустріч; це є вільне єднання з тим, хто вперше придбав і закопав шуканий скарб. І того, хто ніколи цього не домагався і не переживав, завжди буде здаватися, що від нього вимагають “неможливого”.
Мистецтво читання треба набувати і виробляти в собі. Читання повинно бути поглибленим; воно має стати творчим і споглядальним. І тільки тоді нам всім відкриється його духовна цінність і його душетвірна сила. Тоді ми зрозуміємо, що треба читати і чого читати не варто, бо є читання, яке поглиблює душу людини і яке будує її характер, а є читання, яке розкладає і обезсилює.
З читання можна пізнавати і визначати людину. Бо кожен з нас є тим, що він читає; і кожна людина є тим, як він читає; і всі ми стаємо непомітно тим, що ми вичитуємо з прочитаного, – ніби букетом зібраних нами в читанні квітів…
Ільїн І.А.