Відкрила для себе Любов Пономаренко – гіперобдаровану письменницю…
Оксана Забужко
Після вивчення цієї теми ви зможете:
– пояснювати значення терміна «новела»;
– визначати провідну думку в кожному епізоді твору;
– коментувати власне розуміння закінчення твору;
– визначати основну ідею твору, обґрунтовувати її;
– висловлювати власні думки щодо ролі й значення гуманізму в розвитку людства і духовності кожної людини.
Пригадайте
- Що таке оповідання?
- Що таке основна ідея твору?
- З якою метою у літературному творі використовуються деталь та прийоми контрасту?
Працюємо самостійно
Прочитайте розповідь про Любов Пономаренко і подумайте, чому письменниця вважає, що нам, сучасникам, й майстрам мистецтв прийшов час «згадати про благородство»? Чи поділяєте ви її думку?
Любов Петрівна Пономаренко народилася 25 травня 1955 року на Чернігівщині. Батьки дівчинки – сільські учителі – рано прищепили їй любов до рідного слова й читання, заохочували потяг до творчості й у дванадцять років вона почала друкувати свої поетичні спроби в районній та обласній пресі, а в шістнадцять – у колективній збірці «Барвиста планета».
Після закінчення школи вчилася на філологічному факультеті Ніжинського педагогічного інституту, потім працювала вчителькою в рідному селі, а згодом – журналісткою.
Знайомство з відомими українськими письменниками Володимиром Дроздом та Анатолієм Дімаровим стали визначальними у творчому житті Любові Пономаренко. В.Дрозд згадував: «На занятті читала вірші. Вірші як вірші, особливого враження на присутніх не справили. Але була в них точність деталі, психологічна точність, був сюжет. «А ви спробуйте писати прозу», – порадив… Десь за тиждень, …Люба вручила мені три новелки… Усі три увійшли в першу збірку оповідань «Тільки світу» (1984 р.) отакими ж, якими народилися з-під пера початкуючої авторки, без жодного редакторського втручання».
Відтоді нові твори Любові Пономаренко, що з’являлися на сторінках періодичних видань, збірки повістей та оповідань «Дерево облич», «Ніч у кав’ярні самотніх душ», «Портрет жінки у профіль з рушницею», викликають найширший резонанс і в Україні, і за її межами. Відомий літературознавець Петро Кононенко відзначає: «Думка одностайна: письменниця Любов Пономаренко дає читачам незаперечно новаторські твори, вершинні не лише у її творчості, а й в українській прозі загалом».
Сама ж Любов Петрівна говорить: «У сучасному мистецтві культивується типаж руйнівника… Такий собі «термінатор», що бореться зі злом, шукає своє місце у світі, але й спопеляє все навколо себе… Мені імпонує герой – творець, цілісна особистість…». А у іншому листі, де письменниця розмірковує про природу таких людських вад, як підлість і заздрість, вона запитує: «Чи не час згадати про благородство? Якось у листі до сина Василь Стус писав: «Бач, синку, я дуже хочу, аби ти виріс чесним, мужнім, мудрим чоловіком. Бо людина буває тільки така…В моїй пам’яті, доки житиму, буде дідусь нужденний, якому голуби сідали на плечі, рамена, голову. І від того, що це було, що це бачив я і бачили інші люди, світ ставав кращим. Бо й мені хотілося – жити так, аби голуби сідали на плечі…» Може, спробуємо?».
Любов Пономаренко живе в місті Гребінка на Полтавщині, працює на посаді власного кореспондента Всеукраїнської газети “Зоря Полтавщини”, готує до видання нову книжку своїх творів.
Працюємо разом.
Приязно відгукнувшись на прохання надіслати спеціально для цього підручника, для вас, семикласники, розповідь про своє дитинство, Любов Пономаренко написала твір «Любов і проліски» – спогад про себе, дванадцятилітню, сповнений роздумами про людину серед людей, красу і складність реального життя.
Працюючи в парах, знайдіть речення, яке, на вашу думку, виражає основну ідею твору, та прокоментуйте його.
Обговоріть, що спільного в настрої новели Л. Пономаренко та картини С. Одайника «Звуки літньої ночі».
Слово письменнику
ЛЮБОВ І ПРОЛІСКИ
Весняний вечір. На Удаї цвіте латаття, в лісах буяють проліски, горицвіт і сон. Хата стоїть неподалік від річки – вода розлилася і тоненькі щучки грають прямо на городі. Вранці дітлахи ловлять їх на петлю. Береш довгу палицю, на кінці робиш із жилки кружечок, який звужується і зав’язується. Бачиш – стоїть у траві рисочка – тихо-тихо, тихіше за порух травини підводиш петлю. Потім – хоп! Щучка вже крутиться в петлі. А якщо не пощастило – побігла собі під хвилями, а ти стоїш і сердишся, б’єш палицею по воді.
Броджу поза сараєм з самого досвіту. У бідончику дві рибинки . Гукають снідати, а мені хочеться ще спробувати: та й верткі ж ці щупачки!
Бабуся каже, що ввечері будуть гості – прийде її подруга з сином. Мені дванадцять років, мене називають вознесенською бурею і сидіти тихо з гостями – то справжня мука. Але з Петьком, сином бабусиної подруги, ми дружимо. Йому двадцять п’ять років, він горбатий і ледве ходить ногами. Проте копає зі мною землянку, допомагає пасти гуси, рвати кролям. Ми граємо з ним у ножика і в шашки. Він піддається, а я вдаю, що не помічаю цього.
Вечір надходить швидко. Гірко пахне ще не розкручене листя, повіває вітерець з води. Аж ось і вони. Худа невисока баба Лисовета пропускає сина вперед. А він іде важко, ніби підстрибує, а потім падає – “ бух-бух!, бух-бух!”
Доки вони всідаються й розмовляють, я вмикаю голосніше радіо. Музики довго немає, аж ось, нарешті! Звучить невідома мелодія, я починаю танцювати. Спочатку рухи мої хаотичні, але всі кажуть, що я не торкаюся землі, що мені треба йти в артистки…. Розумію, що хвалять мене лише для годиться. Та ось потрапляю на хвилю і, справді, – лечу. Всі замовкають. Я відчуваю захоплення Петька, і від того гнуся , мов очеретина на вітрі.
Потім ми виходимо з ним на подвір’я, а там чекають мої друзі. Одразу нападають:
– Чому ти з цим дідом дружиш?
– Прожени його, він старий!
– Чого став? Іди до своєї матері! Іди, йди! – зухвало кажу йому.
– Котися звідси! Пішов! – загукали інші.
– Він подивився і мовчки почовгав назад. Той важкий, наче стогін, погляд стоїть мені перед очима й досі.
– Розповіла про це бабусі, а вона сумно так каже:
– Дурненька, то ж Петько ходить за тобою тому, що закоханий. Ніколи не переступай через тих, хто тебе любить.
Настало літо. В лісах узгір’я червоніли суницями. На пагорбах і в долинах дядьки косили сіно. Перевертати і гребти його ходили діти. Колгосп платив по вісімдесят копійок за день, але для нас то було, як свято. До сінокосу в долинах кілометрів п’ять. Туди нас везли підводами, а назад ми йшли пішки.
Кожен мав при собі торбинку з їжею – хліб, сало, огірки, млинці, пляшка молока. Ми перевертали, гребли сіно, складали в копички. Стрибали в те духмяне море, упивалися його запахом, сміялися, жартували, дражнили одне одного, обливалися водою з кринички, що ховалася неподалік.
Так було доки не з’явився Віктор. Він приїхав до бабусі з далекого і чужого для нас Києва. Знайомився легко і просто, вітався з хлопцями за руку. Високий, смаглявий, він запросто перекидався через голову, ходив на руках, грав на гітарі. Йому було шістнадцять років, але він досі не вмів тримати граблі, не вмів правити кіньми і не знав, що таке драби.
Вранці, коли ми їхали на роботу, він сидів неподалік від мене. Коли схитувався віз, ми торкалися руками. Він дивився на мене здивовано чи захоплено. Мене охоплював вогонь, я нахиляла голову, щоб ніхто не бачив, як горять щоки. Вдень ми часто зустрічалися поглядами, я відводила очі.
Одного разу він зробив з газети пілотку, щоб не пекло сонце, а під вечір залишив її у траві. Я знайшла ту пілотку, сховала її в торбинку. Думала про нього кожну хвилину. Не могла дочекатися, коли знову поїдемо на сіно. Але задощило.
Погнала на річку гуси, а заодно скупалася, і несподівано побачила його на леваді. Він пас бабусину корову. Усміхнувся мені назустріч. Я не знала, що сказати і несподівано бовкнула:
– У Дубинах біля бурчака під осінь зацвітають білі проліски. Якщо хочеш, я можу тебе туди повести.
– Ти дивна.
– Якщо запливти очеретом у вуличку, то потрапиш на острів. Там під землею будинок.
– Ми почули голоси й оглянулись. До нас підходили друзі Віктора.
– О, ти ба – любов крутять! Нічого собі!
– Та ось причепилася ця… дротянка. Меле казна що, не переслухаєш!
– Та вона брехуха!
– І божевільна!
– Киш, перната!
Відтоді літо для мене погасло. Я більше не ходила до сіна. Не возила з поля зерно. Петько подовгу сидів у дворі, розставляв шашки. Але нам ні про що було говорити.
Тоді я вперше ще по-дитячому зрозуміла, як боляче, коли тебе зневажають ні за що. Закоханість минула, але я вже ніколи не ображала Петька. Ми були друзями, доки він не помер.
Сергій Одайник. Звуки літньої ночі
Вузлик на пам’ять
Новела – різновид оповідання; невеликий розповідний твір про якусь незвичайну, часто взяту з реального життя подію з несподіваним закінченням. Героями новели (їх, зазвичай, один або два) є люди, які потрапили в складні життєві обставини.
Працюючи у загальному колі, прочитайте ланцюжком уголос новелу «Гер переможений». Обговоріть, що ви відчули, коли прозвучала остання фраза? Чому твір так закінчується? Що вразило вас у ньому?
ГЕР ПЕРЕМОЖЕНИЙ
Полонені німці зводили цей квартал з любов’ю і розпачем. Спочатку вони тільки боялися, брутальна лайка зависала на вустах, коли охоронець чіплявся поглядом і байдуже погиркував: “Шнель, бидлота, шнель!” Вони не любили цей народ, не любили будинки, які мали тут поставити, але тільки-но звівся фундамент, як щось трапилося з кожною цеглиною: цеглини лагідно лягали в руки, не обривали м’язи і не дряпали шкіру, немовби розмовляли з полоненими про те, що цей будинок міг би бути їхнім, стояти на околиці Лейпціга.
Коли протала земля, Фрідріх скопав маленьку грядочку, обгородив її камінням і посіяв нагідки. Де він узяв те насіння, невідомо, але ми, діти, добре пам’ятаємо, як він клав між грудочками зернини, як потім притоптував їх і, повернувшись до нас, усміхався: Тут… кіндер… гут”. А коли німців повели у барак, ми розвоювали ту землицю, розкидали каміння, зробили з паличок хрест, зв’язали його травою і поставили на грядці. Уранці, коли їх вивели на роботу, ми ще спали, але навіть крізь сон я чула, як скреготіли в розчині лопати, як стукали дужками відра, як надсадно бухикав Фрідріх і гиркав охоронець.
Місто давно не сердилося на німців, вдови жаліли їх і роздивлялися картки їхніх дружин та дітей, часом приносили щось із одягу — старий піджак або картуз, та ще варену картоплю, на що ті всміхалися, дякували, називаючи вдів “фрау”.
У Фрідріха теж була фотокартка двох дівчаток у білих сукенках і білих черевичках, він не раз нам тикав ту дивовижу, чи забувши, що ми вже бачили, а чи хотів похизуватися, які в нього чепурні діти. І ми у відповідь цілу весну і ціле літо топтали і розкидали його грядку, його маленьку державку в нашому злиденному місті. Він до того бридко кашляв, до того був худий, гнилозубий і брудний, що ми не могли його не дражнити. Ми любили ціляти в нього грудками, любили, коли він саджав нас на коліна та співав своїх дурних німецьких пісеньок.
Під осінь німець уже не садив грядку, ходив, хитаючись, і харкав кров’ю. Охоронець замість “шнеляти” простягав йому цигарку і дозволяв лежати під стіною.
Фрідріх робив тільки прикраси зі шматочків цегли — сонця і квіти, він чіпляв їх понад вікнами другого поверху, так що самотні жінки подовгу стояли, роздивлялися і навіть сплакували.
Одного ранку його знайшли під стіною барака, де він стояв спиною до людей, понуривши голову.
— Бидлота, тобі що — немає нужника? — гиркнув охоронець і тут же осікся: від шиї до коробки сіріла мотузка.
Коли зняли його і взяли на руки, то здивувалися, що немає в ньому тіла. Його поховали за містом, укинувши в яму і навіть не насипавши горба.
Осінь видалася теплою, в кінці листопада ми перейшли в новий дім. Якось посеред грудня я сиділа на вікні і раптом побачила квітку. Пролітав перший сніжок, а вона цвіла собі під вікном. Була велика і кошлата, не квітка, а півсоняха. Я одяглася, вискочила на подвір’я, простягла руку, щоб зірвати, і відсіпнула. Поруч з нагідкою стояв зроблений з паличок і зв’язаний нами хрест…
Минуло півстоліття. За цей час у будинку не тріснула жодна стіна, не струхла і не всохла підлога. Якось син вирішив повісити на стіні поличку. Стіна не піддавалася дрилю, а потім дриль шурхнув у якийсь отвір. Коли вибили цеглину, вийняли з отвору рукавицю. В рукавиці лежала фотокартка двох дівчаток у білих сукенках. Дриль пошкодив їм черевички, але дівчатка дивилися на нас, мов живі, і запитували:
— Ви не знаєте, де наш тато?..
Працюючи в парах,, поділіть текст новели на епізоди. Придумайте їм назви. Визначте провідну думку кожного епізоду.
Об’єднавшись у малі групи, обговоріть відповіді на запитання:
- Як Фрідріх ставиться до дітей і як діти йому відповідають? Знайдіть приклади у тексті.
- Які художні деталі і з якою метою використовує автор?
- Чи засуджує автор когось з персонажів новели? Чому ви так думаєте?
- Чого письменниця очікує від вас, читачів?
Працюємо самостійно
Визначте основну ідею цього твору і коротко запишіть її у зошиті. Порівняйте свою думку з висловлюванням самого автора – Любові Пономаренко.
Слово письменникові
«“Гер переможений”» – оповідання про любов до людини. Добра людина заслуговує поваги навіть тоді, коли щогли її корабля повержені, а прапори спалені. Дорослі зрозуміли це і простили німцеві… А діти… сироти і напівсироти, голодні, виснажені лихоліттям, обкрадені й скривджені війною мали на когось спрямувати свій гнів. Хоча б на того, хто не може себе захистити, на того, хто їх любить».
В місті Гребінка на Полтавщині, де я живу і працюю, чимало будинків, які спорудили після війни полонені німці. Це й надихнуло мене написати оповідання «Гер переможений».
Любов Пономаренко
Полоненні німці (фото)
Діти на руїнах будинку (фото)
Полоненні німці на будівництві (фото)
Працюючи в загальному колі, уявіть себе на місці одного з персонажів новели: дитини повоєнного часу, вдови, яка приносить німцям одяг та їжу, охоронця, дочки або сина письменниці. Як ви бачите Фрідріха з цієї позиції? Поділіться з однокласниками своїми думками.
Працюємо самостійно
Прочитайте висловлені вашими однолітками з Німеччини думки і враження від новели «Гер переможений». Вони надіслані спеціально для вас, для цього підручника. Чи збігаються їхні думки з вашими?
Погляд зблизька
Після прочитання цієї новели мені ще раз стало зрозуміло, яка трагедія нелюдськості відбулася в роки Другої світової війни. Ця трагедія повторювалася й у повоєнні роки, і триває донині там, де воюють.
Трагедія, ціна котрої – людські життя.
Я сподіваюся, що коли-небудь людство усвідомить помилки минулого. Усвідомить настільки, аби не припускатися таких помилок сьогодні.
Торстен Віндерберг, м. Дортмунд
Прочитавши цю новелу, я замислилася про дитячі долі в ті роки. Про дітей, які не мали дитинства. І про дітей нашого часу, про те, як змінилося наше життя від тої пори. Проте ми не повинні забувати нашу історію, маємо передати її своїм нащадкам, аби й вони поважали пам’ять загиблих і знали ціну людському життю.
Дерте Ліндер, м. Мюльхаїм-ан-дер-Рур
Працюючи разом, з допомогою уявного мікрофона висловте власні думки: що таке гуманізм та яка його роль у духовному розвитку людства і кожної людини.
Перевірте себе
- Що таке новела? Які особливості цього літературного жанру?
- Які провідні думки виражені у кожному епізоді новели «Гер переможений»?
- Яка основна ідея цього твору?
- Як ви розумієте закінчення твору?
- Яку роль відіграє гуманізм у духовному розвитку людства і кожної людини?
Додому
- Розпитайте батьків, родичів чи сусідів, що вони знають про воєнні події у вашій місцевості й післявоєнні лихоліття. Яке їхнє ставлення до воєн?
- Поміркуйте, про що ви могли б поговорити з дорослими нині дочками Фрідріха. Запишіть свої думки в зошиті.
Тетяна Дудіна