Важливою ланкою відродження України є її визначення культури і освіти пріоритетною сферою соціально-економічногго розвитку суспільства. І це не випадково. Якщо через якісь історичні колізії культура і освіта зживає себе, деградує, то що відбувається з суспільством як носієм цієї культури ? Воно опиняється поза історією.
Сьогодні ми переживаємо процес поступового і дуже неоднозначного повернення до культурних цінностей, до відродження тих надбань, які тривалий час не визнавались, а точніше ігнорувались. Сучасні процеси, що відбуваються в Україні,- це спроба по-новому вписатися у всесвітньо-історичний процес. Звичайно, це завдання не є справою одного дня, місяця чи року. Для того, щоб його виконати потрібно перебудувати свідомість у найістотнішому – в усвідомленні способу свого існування, а це можливо тільки завдяки знанням і освіті.
Відшукати найбільш радикальні способи розв”язання цих проблем в умовах соціально-економічної кризи дуже складно. Ми звикли вирізняти в житті й управлінні суспільними процесами так звані основні ланки, з якими необхідно працювати в першу чергу ( традиційно – це економіка ), і другорядні, в тому числі освіта. Це помилкова концепція. Всі складові соціально-економічного і соціального розвитку є рівнозначними, кожну з них потрібно розглядати як необхідну і не ставити її в чергу.
Проводячи дослідження, соціологи останніми роками фіксують зростання значущості для людей матеріальної сторони життєвого забезпечення : зарплати, продовольчих і промислових товарів, житла тощо.
Проте, коли ми звертаємося до глибин ціннісних орієнтацій людей, то бачимо зовсім іншу картину. Соціологічні дослідження свідчать, зокрема, про високу цінність освіти. У відповідь на запитання, що неодноразово ставилися у різних дослідженнях : ” Щоб ви хотіли зробити для своїх дітей, онуків, аби вони були вдячні Вам у житті”, люди постійно виділяють дві речі: по-перше – забезпечити їм добру освіту, професію”, а по-друге – “виховати їх добрими, чесними людьми”. Отже, попри всі негаразди сьогодення духовні цінності залишаються важливою і необхідною стороною людського буття.
На сьогоднішній день національна освіта, школа відроджуються дуже повільно, долаючи на своєму шляху численні перешкоди. Такий стан справ в освіті істотно впливає і на проблему формування, становлення вчителя, вчителя творчого, вчителя-особистості – від якого залежить обличчя майбутньої школи. Саме педагогічні кадри, вчителі мають вдихнути у неї нове життя.
Домінуюча роль у навчально-виховному процесі належить і буде належати насамперед Учителю. Постать Учителя, його професійна компетентність набувають надзвичайно важливого значення. Адже ключова роль у вирішенні пріоритетного завдання сучасної і майбутньої державної політики в галузі освіти – поліпшення якості надання послуг – належить саме Вчителю, Вчителю-творцю, який спроможний вибудувати індивідуальну модель роботи з кожним учнем, розвинути його загальні здібності, здатність пристосуватися до динамічних умов соціального і професійного життя.
Від особистісних якостей Учителя та рівня його підготовки залежить не лише якість шкільної освіти, а й рівень духовної культури суспільства, утвердження демократичних цінностей і процесів, що відбуваються в країні.
Проблема Учителя, його творчої діяльності була актуальною на всіх етапах розвитку школи, тому вона була і є предметом дослідження багатьох вчених. Про глибокий інтерес до неї свідчить бажання багатьох дослідників створити теорію творчості. Важливу роль у розробці основ теорії педагогічної творчості відіграли фундаментальні праці видатних психологів В.С.Біблера, Д.Б.Богоявленської, Л.С.Виготського, Г.С.Костюка, В.О.Моляко, В.М.Теплова та ін. Розробка проблеми результативності професійної діяльності вчителя та педагогічних колективів висвітлена в роботах Ш.О.Амонашвілі, Б.С.Кобзаря, В.Є.Храпова та ін.
Дослідження О.О.Абдуліної, М.М.Алексюка, Ю.Л.Львової, М.М.Поташніка, В.А.Семиченко, Р.Х.Шакурова та інших визначають шляхи удосконалення професійної підготовки педагога до творчої діяльності.
Проблеми формування майстерності у професійній діяльності вчителя розглянуті в роботах Ю.А.Азарова, Є.С.Березняка, І.А.Зязюна, В.Ф.Паламарчук, Л.І. Прокопенко, Л.І.Рувинського.
Питання професійної готовності до педагогічної діяльності досліджувались в роботах таких вчених ;М.І.Дяченко, Л.А.Кондибович, К.В.Макагон, В.А.Сластьонін та ін.
Проблемі творчої діяльності учителя присвячені розділи у книгах і статті у журналах авторів статті.
Вагомий внесок у вивчення процесів становлення вчителя внесли дослідження і творча робота талановитого педагога В.О.Сухомлинського, який сам втілював найкращі риси сучасного вчителя. В.О.Сухомлинський писав, що вчитель – головна дійова особа творчої взаємодії, співробітництва з вихованцем [ 4].
Значною мірою практичній підготовці вчителів до творчої професійної діяльності сприяло узагальнення різними авторами творчого досвіду педагогічної праці вчителів-новаторів[ 10].
Як бачимо, багато вчених-дослідників присвятили свої роботи різним аспектам творчої діяльності вчителя. Одним із свідчень цього є той факт, що у бібліографії наукових робіт з проблем творчості, що видана у 1965 році Інститутом творчості у Каліфорнії, міститься понад 4 тисячі назв.
Педагогічна професія вимагає постійного творчого пошуку, невтомної роботи над собою. У даній статті автор не ставить за мету розкрити педагогічну творчість у всіх її аспектах.
Який він – Учитель школи майбутнього ? Це, передусім, Учитель з великої літери. Людина, яка не тільки отримала спеціальну педагогічну освіту, але і завжди почуває себе на вістрі суспільних проблем. Людина, яка здійснює важливу соціальну функцію, яка забезпечує зв’язок часу і наступність поколінь, без чого взагалі не можливий прогресивний розвиток людства. Учитель відіграє ключову роль у перетвореннях, що відбуваються у всіх сферах суспільного життя.
Він має бути не простим виконавцем керівних директив і настанов. Не тільки просто дає уроки і якого цікавить лише безпосередній, швидкий результат своєї праці.
Учитель – це мислитель, який відчуває всю повноту покладеної на нього святої відповідальності за долю дитини ( особистості), яку йому довірили, за його духовне, інтелектуальне і фізичне здоров’я, за майбутнє своєї країни і всього світу, всієї людської цивілізації [2].
Учитель має бути вольовий, але і дуже контактний, вміє почути, зрозуміти і сприйняти позицію співбесідника. Його розум має бути спрямований на все нове, яке необхідне освіті і вчителю.
Безпомилково вміє оцінити ситуацію, правильно спрогнозувати урок, події тощо, чітко визначити кінцеву мету і зосередити увагу свою і учнів на найголовнішому.
Учитель має бути лідером тому, що вони й тільки вони є каталізатором розвитку системи освіти взагалі. На думку В.Громового – голови Координаційної Ради Асоціації лідерів освіти України – лідерство – це пусковий механізм саморозвитку, який здетоновує ланцюгову реакцію творчості в педагогічних колективах. Це і єдино можливий спосіб інноваційного розвитку навчальних закладів[1].
Серцевина лідерства – це енергія. Лідерство спрямоване на мобілізацію, а не на марнування енергії. Причому завдяки лідерству, вчитель, керівник, який віддав додаткову енергію, відчуває задоволення, йому цікавіше працювати. Учитель лідер – плекає потенційних лідерів учнів. Він створює лідерів, які можуть створювати інших лідерів,- такою має бути послідовність дій, які генеруватимуть великі зміни в освіті України.
Які ж риси Учителя-лідера?
Інноваційний характер. Вдале поєднання власних творчих пошуків із відомими педагогічними технологіями; сміливість у відстоюванні своїх творчих ідей; уміння налаштовувати учнівський колектив на неперервну цікаву роботу, що обов’язково дає результат; постійний пошук кращих рис учня, спрямування їх на зростання особистості і учнівського колективу. “Затушування” негативів (які є у кожної людини ) кращими рисами, здобутками, перспективами; цілеспрямованість, принциповість, визнання відповідальності перед учнями, розуміння їх потреб.
Якщо вчителі усвідомлюючи, який вплив на вихованців здійснює їх особистість, постійно самовдоконалюються, духовно розвиваються, відповідально і творчо працюють, з любов’ю ставляться до людей, роботи, середовища, то стають зразком, порадником, дійсним лідером, який вестиме за собою учнів. Коли навчальний процес побудований на основі співпраці, діалогу, творчості, дослідження, оволодіння знаннями на трьох рівнях: мотиваційному, когнітивному та операційному, учні активно включаються в процес пізнання і отримують задоволення від процесу і результату навчання[4].
Учитель-лідер прагне пробудити і закріпити потяг учнів до знань, показує їм, як можна отримувати задоволення від самого процесу пізнання.
Прогрес освіти у ХХІ столітті можливий лише через розвиток лідерського потенціалу всіх учасників освітнього процесу.
Вчитель майбутньої школи має бути готовим до самоспостереження, самоаналізу, самооцінки, демонстрації ефективності своєї праці.
Творче обличчя вчителя – творча пошукова діяльність: наявність авторських програм, методик, сучасних інтерактивних технологій тощо.
Але педагог – це не тільки вчитель. Це і вчений-дослідник, який скрупульозно вивчає особливості різної педагогічної діяльності у найрізноманітніших педагогічних ситуаціях. (Про це більш детально читач може дізнатися з опублікованих праць науковців, а також статті автора “Учитель ліцею як дослідник”) [8]. Прагне за “деревами” окремих конкретних педагогічних і не тільки педагогічних фактів побачити “ліс” загальних, закономірних причинно-наслідкових зв’язків, які визначають ефективність того чи іншого способу досягнення мети навчання.
Учитель – це і управлінець. Від керівника школи чи будь-якого іншого навчально-освітнього закладу до міністра. Адже важко собі уявити управлінця, освітнього менеджера, навіть найвищого рангу, який не пройшов великої школи учительства, повсякденної учительської праці.
Дуже хочеться вірити, що у ХХ1 столітті більшість учителів будуть людьми не тільки висококваліфікованими, але і доскіпливими, відкритими для творчого сприйняття нових ідей, які самостійно оцінюватимуть їх ефективність і спроможність. Він має бути не зашореним (зараз це часто трапляється) амбіційною самовпевненістю, ілюзіями досягнутого всезнання і який не сприймає нову думку, яка не вкладається у його звичні стереотипи.
Для вчителя майбутньої школи має бути характерна ситуативна методика, яка дозволяє поставити учня у стан учасника подій, коли необхідно зробити вибір від якого буде ” залежати його доля, доля міста, країни”. І тут учитель має зрозуміти учня, з повагою відноситися до його думки, похвалити чи з почуттям гумору підійти до його явних помилок.
Учитель має вносити своє інноваційне бачення у педагогічний процес, наповнювати його своїми емоціями, своїм стилем спілкування з учнями, своєю професійною майстерністю, своєю творчістю.
Учитель майбутньої школи має бути готовим до роботи в умовах дистанційного навчання учнів.
Дистанційне навчання – прогресивна педагогічна технологія, яка відрізняється від традиційних форм істотними ознаками: застосуванням у навчанні сучасних інформаційних технологій та телекомунікаційних мереж, доступністю та комфортністю навчання, особистісною орієнтованістю – свободою вибору змісту, часу, темпу та методів навчання, модульністю структури змісту та організації навчального процесу. Оскільки дана проблема для сучасної школи є новою, зупинимо увагу читача на цьому виді діяльності вчителя більш детальніше.
Уже сьогодні необхідно готувати вчителя до цього виду діяльності. Сьогодні дистанційну освіту використовує здебільшого вища школа, а також використовується ця форма навчання в післядипломній освіті вчителів. Створено центр дистанційного навчання (Київ).
У перспективі широкого впровадження потребуватиме дистанційна форма навчання учнів загальноосвітніх закладів. Особливо це стане актуальним в умовах профільного навчання. Вона дає можливість урахувати потреби учнів, які за станом здоров’я, проживання у віддалених, сільських регіонах не можуть отримати освітні послуги за традиційною системою. Прикладом такої форми роботи може слугувати проблемна лабораторія дистанційного навчання Національного технічного університету “Харківський політехнічний університет”, яка проводить дистанційні навчальні курси для школярів 9-11 класів з 9-ти дисциплін.
Лабораторія розпочала експеримент “Дистанційне навчання для середньої школи”, мета якого – апробація та вдосконалення методики проведення дистанційного навчального процесу для учнів середньої школи, розробка рекомендацій для вчителів щодо використання дистанційних курсів у навчальному процесі. Учасниками експерименту стали також учні та вчителі шкіл міст Києва (ліцей “Наукова зміна”, ЗОШ №90), Хмельницька (НВК №2), Харкова (ліцей №1) та ін. Використовує таку форму навчання школярів також НТТУ “Київський політехнічний інститут”.
Організація дистанційного навчання у школах може відбуватися на базі Інтернет-центрів, які організовують і координують дистанційну діяльність учнів і вчителів, здійснюють педагогічний супровід дистанційного навчання. Самостійно вирішувати ці завдання, звичайно, ж під силу цим центром на базі шкіл. Потрібна система науково-методичної підтримки їх діяльності, яку можуть забезпечити регіональні центри дистанційної освіти.
Щоб ця система запрацювала МОН України передбачає підготувати проект Закону “Про дистанційну освіту” і розробити Програму впровадження дистанційної освіти в Україні.
Ця програма має вирішувати такі завдання:
– формування єдиного освітньо-інформаційного простору України;
-забезпечення широкого доступу вчителів, учнів до освітніх ресурсів шляхом використання сучасних інформаційних технологій;
– здійснення організаційного, науково-методичного, інформаційно-телекомунікаційного, психолого-педагогічного супроводу дистанційного навчання;
– створення організаційної структури впровадження дистанційного навчання;
– створення навчально-методичних та інформаційно-консультативних центрів з підготовки педагогічних кадрів щодо впровадження дистанційного навчання;
– розроблення науково-методичного і навчально-методичного забезпечення дистанційного навчання тощо.
Таким ми бачимо короткий портрет майбутнього вчителя.
Ми далекі від думки, що портрет учителя, який ми змалювали, є відсутнім у сучасних школах. Уже зараз у царині дидактики і теорії виховання провідна роль у науці переходить у деяких школах ( частіше в ліцеях, гімназіях, коледжах) до педагогів-практиків. З’являється новий тип педагога: учитель-учений. Ознайомтеся ближче з роботою Київського гуманітарного ліцею, – порадила Олександра Савченко, відомий дидакт не тільки в Україні, – тут учителі працюють творчо – вченим тільки встигати б підхоплювати новації. Вчителі захищають наукові роботи, стають кандидатами наук, учителями року, заслуженими вчителями, методистами. Вони відчувають, що треба використовувати якісь нові ідеї у своїй професії. Їхня робота увібрала все краще з того, що знайдено багатьма ( хоча добре старе теж діє).
Учителі підхоплюють і щедро пропагують ідеї, які витають ще у повітрі. Створено ряд науково-методичних посібників у співавторстві – вчені, педагоги ліцею та ліцеїсти старших класів.
Педагогічна діяльність не терпить шаблону й відсталості, вона вимагає безперервного оновлення форм і методів навчання й виховання. Це неможливо здійснити без постійного творчого зростання вчителя, збагачення його професійної культури.
Вчитель сучасної і майбутньої школи широко застосовує інноваційні технології. Це вимагає від нього інноваційного стилю мислення, готовності до дослідницької і експериментальної роботи, здатності створювати не тільки авторські програми, але й готувати для них навчальні посібники, методичні матеріали. Дуже цінним є те, коли вчитель вміє ділитися результатами педагогічних роздумів на сторінках газет, журналів, наукових збірників тощо. Результативність своїх досліджень вміє доводити мовою науки.
Але, як показує досвід роботи, у вчителів виникають значні труднощі при написанні статей, інших матеріалів, призначених для публікацій. Часто при підготовці наукових збірників доводиться рецензувати матеріали, які надсилають учителі.
Буває, що з матеріалу статті одразу видно, що в автора є що сказати – і ідея прекрасна, і тема актуальна, – але не зовсім уміє він систематизувати факти, знаходити між ними взаємозв’язок, висловлювати думки у письмовій формі. Тобто є предмет для публікації, але немає вміння оформити статтю так, щоб її можна було надрукувати.
І не вина тут учителя, що в нього є такі труднощі. Адже цьому виду діяльності необхідно навчати ще у студентські роки. Тому вважаємо необхідним більше публікувати матеріалів, які допомогли б учителям при написанні педагогічних статей, інших матеріалів. Що й започатковує автор даної статті.
Написання статті – робота творча. Точної формули, звичайно, немає. Але можна дати алгоритм написання статті, назвати основні вимоги до публікації, тощо. Що таке стаття? Стаття, як жанр, прозаїчний твір для газети, журналу, збірника. Стаття обмежена у розмірах.
Для педагогічної статті, як різновиду статей взагалі, характерно те, що вона є прозаїчним твором з обмеженим розміром, в якому інтерпретуються факти та явища з психолого-педагогічної точки зору. Предметом педагогічної статті є факти та явища, актуальні для навчально-виховної практики. Це також можуть бути наукові ідеї. Понятійний апарат та мовні засоби педагогічної статті теж повинні бути із сфери психології та педагогіки.
Які ж вимоги до педагогічної статті?
“Спочатку треба вивчити те, про що пишеш, а потім навчитися писати. На перше і друге може піти ціле життя”, – писав Е. Хемінгуей.
“У творі повинна бути ясно визначена думка. Ви повинні знати, про що пишете, інакше заблукаєте без певної мети, і ваш талант вас погубить”, – радив А.Чехов.
Отже, кожна стаття повинна мати основну ідею, яка у конкретному матеріалі має бути розроблена або в цілому або частково.
Основна ідея – це не опис і не перелік фактів. Це розповідь про те, як саме можна щось зробити.
Сюжет – центр статті, основна її ідея повинна бути або підтверджена, або спростована авторськими роздумами, аргументами, спостереженнями. При цьому саме власними думками, спостереженнями, висновками. Якщо ж ви вважаєте, що чужа думка, висновок мають значення для підтвердження ваших власних, вкажіть, кому вони належать. Наявність особистого ставлення автора матеріалу до основної ідеї статті – обов’язкова умова.
Докази – це засоби з допомогою яких стверджується чи спростовується ідея публікації. Ними можуть бути факти навчально-виховного процесу, результат наукових експериментів, факти анкетування вчителів, дітей чи батьків, висловлювання класиків, узагальнення з історії освіти, власні роздуми, аналіз, а також факти, взяті із чужих публікацій, праць, експериментів.
Не всі вони мають однакову доказову силу. Тому є необхідність сформулювати деякі вимоги до доказів.
Наукова добросовісність – обов’язкова умова при доборі і використанні доказів. Факти і аргументи повинні прийматися такими, якими вони є, а не такими, як вам хотілось би. Використовуючи окремий висновок, думку педагога-класика, або іншого автора, треба мати на увазі повний її зміст, а не виривати з тексту цитату, уривок. Власні докази повинні бути результатом наукових досліджень, з тим щоб вони могли витримати наукову критику. Ця вимога має особливе значення для статей, написаних за результатами експериментів. В педагогічних статтях можна використовувати таблиці, діаграми, статистику.
Порівняння власних аргументів з аргументами інших авторів теж одна з обов’язкових вимог. Воно вплітає нові публікації у загальний процес наукових пошуків, стаття не буде виглядати ізольовано.
Після того, як визначено основну ідею і докази, після того, як автор зрозумів, про що і для чого він пише, можна зайнятися написанням тексту. Оформити у письмовій формі класифікований матеріал не набагато легше, ніж виконати роботу, яка цьому передує. Це вища форма творчості.
Деякі поради початківцям.
На початку всіх матеріалів повинна бути мотивація: обґрунтування обставин, які зобов’язують вас звернутися до цієї проблеми і спробувати її розв’язати. Обставини ці можуть випливати з вимог учбової практики, змін соціально-політичних умов, внутрішнього стану вирішення проблеми. Незалежно від мотивації у вступній частині добре було б аргументувати актуальність теми. Тут же треба сформулювати мету статті. Робити це краще коротко і чітко.
Оформлення основної частини матеріалу теж вимагає навичок і вміння. Кожна стаття – це логічна цілісність, в якій є окремі частини, скомпоновані за внутрішніми законами викладу. Важливо, щоб виклад був логічно послідовним, написаним літературною мовою, а також доказовим.
Як правило, кожна публікація закінчується висновками. Прийнято говорити про те, наскільки проблема вирішена і що в ній залишається не визначеним. Це дозволяє повертатися до теми, відкриває простір новим дослідженням.
Закінчуючи свою роботу, автор повинен брати до уваги, якому виданню він його запропонує. Кожна стаття повинна “жити” разом з іншими публікаціями, кожне видання має свої – специфіку, характер, напрямок.
Назва статті дуже важлива. Але найкраще доопрацьовувати заголовок після остаточного оформлення статті. Добре, щоб він був коротким одразу викликав інтерес у читача і в той же час відтворював основну ідею роботи.
Процес створення письмового тексту.
У ході творчого акту по створенню тексту автор робить наступне:
1. Інвентаризація. На цьому етапі збираємо інформацію і збираємось з думками, тобто розглядаємо ідеї, які у нас уже є з відповідної теми. Інвентаризація може проходити у формі вільного письма (автор нотує все, що приходить у голову, складаючи “опис” своїх думок).
2. Написання чорнового тексту. Це оформлення своїх думок у письмову форму. На папері появляються неочікувані ідеї. На цьому етапі не слід критично оцінювати свій текст, звертати увагу на форму, правопис і т.д.
3. Правка. “Написання – це переписування”, – говорять досвідчені літератори. Необхідно розуміти, що створення письмового тексту – процес не одномоментний, а поступовий, що текст треба “доводити”. Під час правки ми прагнемо логічно викласти свої думки, привести у відповідність зміст і форму.
На цьому етапі не слід турбуватися про орфографію, граматику, оскільки текст, який має бути опублікованим, автор саморедагує.
4. Саморедагування.. Тепер, коли стаття має закінчену форму, автор готує її до публікації. Саморедагування – це шліфування тексту, щоби стаття читалася гладко від абзацу до абзацу – відповідно до авторського задуму; це вміння бачити і виправляти свої помилки.
Оскільки при підготовці статті використовується комп’ютер, доцільно розказати про принципи форматування:
– Текст повинен виглядати чисто.
– Старайтеся, щоби графіка була простою.
– Виділяйте окремі частини тексту; комбінуйте шрифти.
– Користуйтесь підзаголовками для найкращої подачі інформації.
– Використовуйте тільки високоякісні ілюстрації.
– Використовуйте напівжирні шрифти для заголовків, звичайні – для тексту.
– Використовуйте великі заголовки наверху сторінки.
– Використовуйте великі, чіткі фотографії, схеми, діаграми тощо. Вони більше приваблюють увагу читачів.
– Розміщуйте фотографії, схеми рядом із відповідним текстом.
– Вивчайте професійно видані газети, журнали – вони підкажуть вам ідеї для графічного подання матеріалу.
5. Обнародування (видання). Це можливість поділитися своїми думками з іншими людьми і перевірити, як вони сприймають твій текст. Ні професіоналу, ні дилетанту не хочеться писати “у стіл”. Тому видання можна провести у різних формах: стендова публікація, публікація у збірнику, журналі, газеті тощо.
Зазначимо, що цьому виду діяльності необхідно навчати і учнів, і студентів (майбутніх учителів). Якщо буде збережена ця наступність, тоді і вчителю, людині будь-якої іншої професії, буде не важко написати статтю на ту чи іншу тему.
Публікація Вчителя – свідчення того, що він працює творчо, вміє спостерігати і експериментувати, прагне до самовдосконалення. Адже творчість Учителя – основний шлях збагачення і розвитку як дидактики так і методики навчання предмету. Але в науку приходять не ті чи інші створені учителем методики навчання, а ідеї, які лежать у їх основі. Значить, так чи інакше Вчитель, який створює методику повинен володіти дослідницькою культурою, бути дослідником, вміти ділитися результатами своєї педагогічної діяльності на сторінках преси, а не просто бути пошукачем педагогічних новацій. Інакше його творчість не має шансів на поширення. Про неї забудуть, як тільки вчитель піде із школи.
Отже, визначальною тенденцією процесу формування Вчителя майбутнього покоління є його прилучення до творчості, наукової та експериментальної роботи, методичного, технологічного збагачення, вільного вибору шляху життєтворчості.
Література
1. Громовий В. І. Інструменти лідерства // Директор школи. – 2007. – № 3.
2. Гершунський Б.С. Философия образования для ХХІ века. – М.: Издательство “Совершенство”, 1998.
3. Драйден Г. Революция в обучении. Пер. с англ. / Гордон Драйден, Джанетт Вос. – М.: 000 “Парвинэ”, 2003.
4. Імідж сучасного педагога. – 2007, № 7-8.
5. Освіта України. – № 59. – 10 серпня 2007 р.
6. Сухомлинский В.О. Сто советов учителю // Избранные произведения: в 5 тт. –К ., 1979-1986.
7. Педагогический поиск / Сост. И.Н. Бажанова. – М.: Педагогика, 1988.
8. Ліцейна освіта в Україні: реалії і перспективи розвитку. Практико-зорієнтований збірник / За редакцією Т.С. Сазоненко. – К.: УЦДК, 2002.
9. Теорія і практика діяльності загальноосвітніх закладів нового типу в Україні: Науково-методичний посібник / За ред. В.Ф. Паламарчук. – Кіровоград, 2000.
10. Педагогический поиск / Сост. И.Н.Бажанова. – М.: Педагогика, 1988.
Ісаєва Г. М.
Інститут педагогіки АПН України