Інна Кондратець,
старший викладач кафедри дошкільної освіти
Педагогічного інституту Київського університету імені Бориса Грінченка
Дорогі ОЗОНівці! Хотіла запитати у вас і вгомонити вихор на душі…
Прочитала якось допис пані Олени у ФБ про Івана Франка (під хештегом “ушколінерозкажуть”). На фоні схвальних відгуків й рефлексій її дописувачів я відчуваю легкий ступор і розгубленість: «А потрібно це розповідати учням? Ще й в такій фрівольній манері? А може й не варто їм знати все-все про наших геніїв? Принаймні поки що… Уже про Шевченка знають стільки подробиць, що здається вже не під силу вивести їхні враження й ставлення про нього на певну золоту середину:(“
А як думаєте ви? Нижче – текст, який мене схвилював…
Іван Франко
Це той, який на двадцятці
Той, який кричав «лупайте сю скалу!»
Той, який написав «Захар Беркут»
Відривний «нарцис» з мужицькими замашками.
Кохався до безтями.
Працював до знесилення.
Обожнював смажені гриби. І до неба любив Україну!
«Гожий Миросько» (так Франка називала мама) не робив ніякої сільської роботи. Змалечку віддали у науку, бо «якесь чудне вродилося». Плекала улюбленця й бабця. Усе «лучіньке» Мироську, бо він «особений». Отак і зростав – у світі, де
йому заносять дупку. А потім подався «витворяти» далі.
У Дрогобицькій гімназії понеслося: читає Шекспіра в оригіналі, знає на зубок «Кобзаря», перекладає Софокла.
Вступає до Львівського університету. Вдома картоплю копають, а «гожий Миросько» у місті чудить – вишиванку одягає під костюм!
У 20 зібрався женитися. На попівні Ользі Рошкевич.
Усміхався до неї, наче блаженний. Плів щось німецькою. Настрочив купу поезій.
Уже мріють як поберуться й спатимуть в одному ліжку. Та Франка виганяють з універу, кидають до буцегарні за проукраїнськість. От трясця! Їй забороняють наближатися до нього!
Ольга тікає з дому. У Львові закохані зважилися поєднатися хоча б перед богом. Розумійте це як завгодно . Усе! Догралися!
Ольгу віддають заміж. Франко занедужує.
Згодом «гожий Миросько» стає знаменитістю: ще двічі відсидів у тюрмі, написав «Каменярі», «Вічний революціонер», переклав багато.
І навчився зваблювати дівчат. Схема така: дівки пишуть до редакції «Зорі», Франко їм відповідає.
Першою повелася Уляна Кравченко. Якович запевняє, що у неї винятковий талант. Дівчина погоджується зустрітися. Чим займалися? Це на ваш розсуд Але після Франко її відшив: «Ви мені не сподобалися. Зріст зависокий, руки закороткі, очі не блискучі». Уляна пропадає.
Франко ж зваблює Ольгу Білинську. От, чортяка! Кілька разів приїздить до неї. І ця наївна кобіта шиє весільну сукню.
А той уже «розпустив пір’я» перед шляхтянкою Юзефою Дзвонковською.
Тут отримує відкоша. У дівчини туберкульоз. І це дуже його потішило.
Вмирає, тому відмовила, а не тому, що «Миросько не гожий»
Тоді ж з’являється нова «жертва» – Климентина Попович. Вона в шоці! З редакції їй відписує «те божище недосяжне!»
Франко мечеться як бугай, бо треба якось позбутися Білинської з її весільною сукнею. Присвячує нареченій пророцтво: він у могилі, а вона з їхніми дітьми жебракує. Білинська в істериці.
А Франко на побаченні з Климою. Дівчина очікувала чорнявого Аполлона, а тут рудий Франко. Іван теж розчарований: «Я представляв вас фізично розвиненішою…» На цьому все.
Зумів спокусити й першу галицьку феміністку. Розімліла Наталя Кобринська питається чи любить Франко її?
«Люблю. І ще багатьох люблю! Мушу, аби писати поезію»
А потім Франка скрутила Целіна Зиґмунтовська. Закохався по вуха щойно побачив. Це Целіна «являлася йому у сні…» Але Зиґмунтовська приїхала до Львова не за простачком, а за вишуканим брюнетом.
Що ж!? Франко одружується, аби поєднати шлюбом Східну й Західну Україну. Ольга Хоружинська – розумна, вишукана, прогресивна у поглядах.
Страшенно закохана у нього. І переконана, що вона та жінка (мамамія!), яка врятує Франка.
Хоружинська розчинилася у ньому. Франко ж розчинився у собі. Що два дні видавав нову роботу. Частенько їздив відриватися у гори: лазня, винце, м’ясце.
Відшукує у Трускавці Уляну Кравченко. Їздить туди, бо там «їм добре».
Часто навідує й Климу Попович, щоб «відвести душу»
У Перемишлі теж має «слабкість» – Асю Шехович.
Присвячує «Зів’яле листя» Целіні Зиґмунтовській.
До Ольги йому байдуже. Дружина божеволіє.
Франки втрачають найстаршого з 4 дітей – сина Андрія.
Потім Якович приводить додому «економку» – свою Зиґмунтовську, тоді уже вдовицю. От харцизяка! Ольга потрапляє до божевільні.
Каменяр майже не творить, і зовсім не кохає. Обидві руки бездіяльні.
Геніальність дає збій. Виснажений Франко покірно чекає…
За кілька місяців до вручення йому Нобелівки помирає.
Радикальний, зухвалий, велелюбний, обожеякийрозумний, прогресивний.
Таким був справжній Франко».
Коментарі
Людмила Войтюк:
Дорога пані Інно, я теж читала дописи пані Олени про таких письменників, як Марко Вовчок, Олена Пчілка, Іван Франко… Ознайомилася зі схвальними відгуками читачів…
Я теж дуже люблю розповідати діткам цікаві факти з біографії письменників, тому не вважаю, що про це “у школі не розкажуть”, але… Я про жодну людину не дозволяю собі сказати “мечеться як бугай” чи подібне… Для мене це низько, бо це принизить інших людей… Ми всі люди й маємо свої слабкості. Усі маємо недоліки. Про це, звичайно ж, варто сказати дітям… Але… якщо будемо вчити діток порпатися в чужій білизні й на цьому акцентувати увагу учнів, то, на мою думку, важливе може залишитися збоку… Урок триває всього 45 хвилин. Якщо розповідати про всіх, хто із ким спав, у кого не таке тіло, хто був “бугаєм”, то діти взагалі можуть не зрозуміти, для чого ми вивчаємо творчість такої людини в школі… А на те, щоб їм це пояснити, знову ж таки потрібен час. Підкажіть, де його взяти?…
Так, подібні дописи не залишають байдужими. Так, вони містять цікаві факти (які, до речі, учителям відомі). Це плюс. Але… по-перше, вони мають бути на 100% достовірними; по-друге, правила моралі (особисто для мене)є важливими; по-третє, зосереджувати увагу учнів потрібно на тому, що дійсно є цікавим і важливим та сприятиме вихованню особистості.
Я щиро вдячна пані Олені за небайдужість до неординарних особистостей української літератури. Прочитавши дописи, я задумалася (як і Ви, дорога Інно Вікторівно)… Це плюс, що дописи пані Олени змушують задуматися… Але я не можу в такій формі розповідати про це дітям…Та й не вважаю, що це потрібно…
Дякую, дорога Інно Вікторівно, за допис і за спорідненість душ…
Я висловила свою думку й поважаю думку кожного з вас.
Інна Назаренко:
Теж дивуюся, чому в школі не розкажуть? Чудові спогади доньки Франка Анни – виділяю пару, щоб розказати про письменника. А особисте на те й особисте.
Інна Кондратець:
Я – за збереження особистого світу будь-якої людини. Здається, якщо привчимо самі дітей відчиняти безпардонно двері спалень поетів і письменників, незабаром вони ногою відчинятимуть наші.
Людмила Чеховська:
Думаю, що основне на уроках літератури – це прагнення учителя (разом з учнями) віднайти красу поетичного слова, вчитися інтерпретувати твір мистецтва. І дуже важливо вміти розрізняти твори за їхнім вартісним потенціалом. Подробиці такого гатунку сприяють і без того потужній сексуалізації, якої зазнають наші учні, коли майже все в житті прямо чи опосередковано зосереджено на фізіології. Тема складна, потребує окремого обговорення. Думаю, багато чого в цій історії перебільшено. У Франка не було так багато часу на всі ці пригоди, він годував сім’ю за рахунок літературної творчості. Реальне життя і світ художнього твору – це не одне й те ж. Пам’ятаю, як після свята нас до тролейбуса проводжав колега – вчитель фізики. Він любив літературу і мав феноменальну пам’ять. Як натхненно читав він усім своїм колегам вірші О. Пушкіна, обсценна лексика (матюки🙂) в яких перемогли усі красиві слова поезії “Я помню чудное мгновенье…”, написані напередодні і присвячені тій же Анні Керн! Це був ще той прийом епатажу (🙃 ), дехто тримався за серце, хтось шепотів: “Господи, те же слова, от мужики…” І тільки вчителька біології була спокійна, як стрункий телеграфний стовп. Вона знала, в чому полягає різниця між чоловіком і жінкою…
Людмила Дмитренко:
На уроках літератури ми вчимо літературу, біографію видатних людей, саме ті події, які вплинули на формування його, як генія і талановиту людину. А фізіологія це інший предмет і Франко і інші не є експонатами. Як для мене це принизливо навіть для вчителя. Було гидко, навіть не дочитала до кінця.
Наталя Марченко:
Перепрошую, що й свої 5 копійок тичу! Згадала слова покійного Всеволода Яковича Неділька – “Не застуйте дітям текст”! Досі переконана, що це і є “золотий ключ” до уроку літератури. Головне, щоб учні – кожний окремо – поговорили з текстом. Щоб кожному стало цікаво з тим текстом залишитися наодинці та поспілкуватися. А учитель – лише той, хто вже “знайомий” тому текстові. Він може його представити, розказати, з якої той “родини” чи в які “ігри” грає 🙂 Т.т., чим більше Ви самі знаєте про текст, чим він Вам ближчий, тим унікальнішим буде Ваше враження від тексту й тим більше повірять Вам учні. + Ваше враження може й має право бути негативним. Як і у Ваших учнів. Адже “знати” когось не означає стати з ним близьким, любити чи поважати. І це нормально. Тому, звичайно, немає сенсу спеціально розглядати “спіднє” кожного письменника, як безглуздо загалом говорити про речі, які Вам самим аж не так щоб цікаві. Але коли Ви відчуваєте й любите еротику й вітаїзм людського життя, коли відразу відчуваєте ті струмені в текстах і житті, то Ваша розповідь аж ніяк не принизить Франка. Бо, що не кажи, а чоловіком він був замашним і те дуже відчутно в його текстах, де навіть найтрагічніший чоловік, навіть зламаний і понівечений чоловік є чоловік на всі 100%!
… Дозволю собі кілька слів як людина, котра останні 10 років як науковець працює саме із біографічними книжками для дітей і юні та загалом способами інтерпретації біографії для користувача-дитини (бо ж є і фільми, й комікси, й ігри біографічні). Найзначиміша зміна, котра відбулася в світі і в Україні також – біографія для дітей стала мотивуючою. Т.т., герой біографічної книжки перестав бути “недосяжним зразком”, “неспівмірною величиною”, а став одним із можливих варіантів вибудовування / чи ні власного життєвого шляху. З долями інших (не “великих”, “малих” чи т.д., бо, скажімо, зовсім нещодавно той же Стус чи Винниченко точно не “значилися” серед “видатних” 🙂, як нині зникли з того переліку, скажімо, Головко, Копиленко чи Збанацький) дитина знайомиться, щоб обрати свій шлях, приміряти на себе можливі життєві сценарії, зрозуміти тяглість і змінність часу та цінностей. Загалом, біографічний контекст у дитячому читанні – тема складна і цікавенна 🙂.
Інна Кондратець:
Так, пані Наталю, безперечно. Здається, і раніше так було, у часи ідей та ідеалів (?) Очевидно: у ті часи існувала жорстка цензура. Наразі – перегіб в інший бік, уважаю. Надмірне занурювання в інтимний світ. Абсолютно погоджуюсь, що життя видатних митців – орієнтовні моделі поведінкових та емоційних проявів для сучасної молоді. І все ж… Згадую прочитану два роки назад книжку-біографію про Винниченка. Чудово написана, дивовижною мовою (що не поступається класику в образності й змістовності). Але подробиці про те, як переживав письменник за збереження своєї чоловічої сили, мені, жінці у 50+, трохи явно заважали сприймати потім серйозно філософію його “Краси й сили” (перепрошую за такий каламбур слів). Знову ж таки повертаємося до золотої середини й тактовності в розмові про геніїв. Спасибі за задоволення читати Ваші рефлексії:)
Тетяна Мосійчук:
Читала ці дописи з різними відчуттями. Скоро запрошу друзів на особистісно зорієнтований урок (етап опрацювання навчального матеріалу: знайомство з письменником), думаю, почуємо багато ідей. Цікаві факти треба подавати, але, на мою думку, вони мають розкрити особливості формування творчої особистості, вплив родини, друзів – це актуально завжди.
Згадала слова Ліни Костенко: «Народ шукає в геніях себе».
Справді, сьогодні модно стало «урівнювати», забуваючи, що ці люди були наділені винятковою працьовитістю, тому до них «іншим важко дорости…». Підтримую Вашу думку про те, що філолог не може дозволяти собі фамільярності.
Ольга Углова:
Думка бібліотекара: шо занадто, те не здраво. Краще давати те, до чого пристосований учень, його мозок, аніж збирати з Інтернету неперевірені факти і вкидати їх у дитячі голови. Майже все, що пишуть в Інтернеті, це ОБС (одна баба сказала). З власного досвіду знаю, що Науковець буде користуватися першоджерела и а не збирати в мережі неперевірені факти. Тому “не вірю” (Станіславський) жодному написаному слову поки не побачу докази в першоджерелах. А учням вистачить і того матеріалу, що є в програмі. Хто цікавиться більше-будь ласка, прямий шлях до архівів та бібліотек.
Олена Піцик:
Учням цей матеріал не потрібний. Життєвого досвіду й уміння аналізувати не вистачить, щоб “відділити зерно від плевел”. Хто навчиться читати й полюбить літературу, сам знайде джерела, за допомогою яких поглибить свої знання. Щиро рада спілкуватися з Вами. Колись у 9 класі запитала, що учні знають про Шевченка. Серед відповідей було згадано про те, що він любив випити тощо. Бідний хлопець був не радий, що згадав про це, бо спровокував моє наступне питання. “А чому він став таким?” Один урок ми шукали “фактори становлення особистості”, дома уточнювати достовірність інформації та правдивість джерел, а потім ще й твір писали… Яким було життя Тараса… Тому якщо діти озвучують подібну інформацію, то… Самі винні… Учитель, на мій погляд, не повинен акцентувати без підстав увагу учня на особистих “вадах” авторів.