…Слова, що не тьмяніють з часом. Сказані десятиліття тому,
вони і вчора, і сьогодні, і завтра звучатимуть актуально і злободенно. Такими є роздуми Уласа Самчука…Читаймо! Думаймо! Вслухаймося!
Звіряймо метроном сердець!
А. Фасоля
…Кожний час, кожна доба, навіть кожне покоління, коли хоче жити буттям власного вияву, мусить спромогтися на своє питоме мислення і діяння. («П’ять по дванадцятій. Записки на бігу»).
…Бути в цей час українцем нелегко, але я гордий, що ми несемо це одіозне ім’я з такою переконаною самозрозумілістю. Люди не хочуть скоритися перед злобою і неправдою. («П’ять по дванадцятій. Записки на бігу»).
…Видержати, не піднести догори рук, не здатися і не впасти – це перші і конечні вимоги, які ставимо перед собою і які за всяку ціну дотримати мусимо. Не треба ставити питання, чому. Щоб бути, щоб жити, щоб працювати, щоб творити нові вартості і нові життєві форми. Щоб утримати свою живу, творчу силу серед живих і творчих сил інших, щоб не піддатись і щоб колись по віках нам не сказали, що якраз ми були тими слабшими, яких історія зіпхнула під свої колеса і розтоптала.
Цей основний, великий, мудрий егоїзм є ніщо інше, як той сік рослини, який ту рослину кормить та надає їй живучості. Людина має велике Боже і своє право користати з кожного природного дару, їй даного, без огляду на те, чи це кому подобається, а чи ні. Так воно було колись, так є і тепер і так буде далі. («На коні вороному»).
…Історія вписує до своїх аналів нову сторінку. На мапі Європи закреслюється новий простір з назвою «Україна». Песимісти вбачають в тому новий зміст, нове призначення. Але ні один песиміст не заперечить нам, що над цим простором пройшли віки, що тут було завжди життя, що тут лилась наша кров. Песимісти не заперечать нам нашої душі, яка формувалася віками, і яка діяла, діє і діяти буде. Песимісти не переродять нас, а що найголовніше – не винищать тих мільйонів і мільйонів дуже цупких людей, які, коли треба, увійдуть і під землю, щоб тільки не бути зметеними з поверхні планети. («На коні вороному»).
…Історія, яку ми звемо своєю, кожною своєю сторінкою, підтверджує нам одну і дуже велику істину: ще не було ніколи такого, щоб хтось нас скреслив з поверхні планети… («На коні вороному»).
…Пролітали над нашою землею історичні буревії… і з кожним цим ударом ми, як цілість, як народ, все глибше і все тривкіше вростали у твердь планети і все яскравіше виявляли гостроту своєї духовності. Правда, було це завжди заплачено. Дорого і солоно. Ніхто не скаже, що ми щось боргуємо історії. Ріки власної крові обливали нашу святу землю, і ми тепер, чуючи кожним атомом душі нашої її запах, – ми любимо, ми горимо і ми хочемо.
Любимо землю наших предків, горимо бажанням для неї жити, хочемо для неї працювати. Це не є наша химера. Це є зов крові, наказ тієї вищої й мудрої сили, яка всім на землі сказала: «Будьте!» («На коні вороному»).
…Від нашого настановлення, від нашого хотіння і нашої волі у великій мірі залежить доля Європи.
…Ні. Не все одно, як і коли треба прислухатися до думки українського народу. Не все одно, як із ним поводитися. Не все одно – бути з ним в приязні, а чи оголосити йому війну. Бо український народ має свою гордість, свої життєві потреби. І горе тим, які хочуть це так чи інакше заперечити. Це приносило лишень одно: довготривалі кризи, жертву, безплідну боротьбу.(«На коні вороному»).
…Денаціоналізація – страшна язва. Вона роз’їдає не лишень мову. Вона паралізує саму субстанцію людини: її свідомість. А без свідомості це лише порожня форма, без змісту. («На коні вороному»).
…Вічним, незмінним і найсвятішим в житті кожної без винятку людини є Батьківщина… Чи маємо Батьківщину ми? Українці? Маємо. Чи чуємо її? Чи розуміємо? Не завжди! Це є основна причина тої розгубленості, в яку попало безліч синів якраз нашої Батьківщини. Бо хто має Батьківщину, хто її чує, любить, той має для чого жити. Жити для Батьківщини – це значить жити для себе, для своїх предків і для своїх нащадків. («Свідомо жити»).
…Будьмо! Бо ми були і бути хочемо! («Шевченко»).