Святкуємо ювілей Шевченка… У рік Шевченка… Чим він став для нас – цей рік і цей ювілей? Чим різниться від попередніх років і ювілеїв?
Як на мене, він мав би стати не стільки нагодою поговорити “про…”, як поштовхом задуматися “над…”.
Вважаємо Тараса Шевченка духовним батьком української нації. Правильно вважаємо. Щиро називаємо. І, радіючи цьому прекрасному почуттю духовної спорідненості з генієм, не завжди задаємо запитання: “Усієї нації чи лише її частини?” Певної частини? Але чому ж? Погляд – у бік школи: де і що ми робимо не так? Адже найбільша кількість годин у програмі, за логікою укладачів, мала б забезпечити не лише осягнення величі Кобзаря, а й долучення до скарбниці його духу і мислі. Велика кількість годин не запорука досягнення мети? Тоді навіщо? Аби школяр мав підставу вигукнути: “Знову Шевченко!”?
А чи стане Т. Шевченко духовним батьком для сучасної молоді, яка виростає у світі жорсткому і жорстокому, часто цинічному, позбавленому ціннісних основ і орієнтирів? (Зрозуміло, що не весь світ такий, він не одноколірний, але негативних прикладів більш, ніж достатньо, а ми добре знаємо, що саме вони найперше і найбільше кидаються в очі).
І ще одне запитання: “Якщо не змогли ми достукатися до багатьох сердець у часи минулі, то які слова маємо знайти, аби зробити це у часи нинішні, коли перед нами – юний прагматик, якого саме життя спонукає щоразу задавати одне і те ж запитання: “А навіщо це мені?”
Шлях до Шевченка… До якого Шевченка? Є канонічний Шевченко – такий собі селюк у смушевій шапці і кожусі… Є шкільний Шевченко – бідний хлопчик-сирота, а згодом – полум’яний борець з неправдою… (Про адміністративного, кажучи словами С. Проскурні, Шевченка говорити не будемо…). То до якого ж?..
Наступне: якщо уявити вивчення життя і творчості Кобзаря з п’ятого по дев’ятий клас як шлях, то що має бути в кінці цього шляху?
Вважаю, що метою шкільного вивчення має стати осмислення життя і творчості Т. Шевченка. Корінь у слові “осмислення” виділяється легко – “смисл”, який, як відомо, у кожного свій. Саме тому у кожного є свій Шевченко – для когось лише поет (в одному ряду з іншими), для когось насамперед борець-трибун, ще для когось – месія і т. д.
Учительське надзавдання – зробити все можливе, аби цих смислів у наших вихованців було якомога більше – і всі вони стали особистісним відкриттям, особистісним надбанням, щоб учень знайшов свого Шевченка.
Виходячи з цього, поміркуємо, яким же має бути шлях до Шевченка – методика вивчення.
Гучні і пафосні слова чужі нинішньому поколінню. З естетичним смаком також не все гаразд (тут уже “допомогли” сучасні мультимедіа). Що відповідати вчителеві, якщо не проголошувати майданних лозунгів і високопарних моральних сентенцій?
Думається, учитель має іти… від себе – знайти свої відповіді на питання “А який він, мій Шевченко? Коли я прийшов до нього? У 5 класі? Шостому? Сьомому? В педвузі? Як ішов?” Віднайшовши свої смисли і шлях до них, легше буде визначити шлях для учня. Другий крок – спрямувати увагу учня на пошук свого Шевченка. Вихідною тезою могли б стати слова Є. Маланюка: “Навчитися Шевченка не можна… Його можна сприймати або не сприймати…”.
Зрозуміло, від класу до класу акценти різнитимуться. У п’ятому класі подбаємо про сприйняття краси шевченківського пейзажу, пошукаємо, де “ховаються” секрети чарівності поетичного слова.
У шостому класі увагу спрямуємо на сприйняття думки про важливість історичної пам’яті. Поки що на емоційному рівні. І знову ж таки через красу слова як засіб вираження почуттів і думок.
Семикласників запросимо до розмови про сутність людського життя і, крізь призму такої розмови, про сутність життя поета і власного.
Ви зауважите: “Але ж ми так робили завжди”. Так то так, але не зовсім так. Перше. До сприйняття Шевченка йдемо через замилування красою його слова. Друге. Відштовхуємося при цьому “від учня”.
Предметні знання і вміння є лише ЗАСОБОМ для становлення його особистості. Первинними є відчуття, думки, світосприйняття, зрештою, освітня продукція, якою може бути малюнок, есе, асоціація та ін. Спонукаємо школяра до осмислення себе, світу і себе-у-світі. Він формується як суб’єкт навчання, “господар” власного життя: “Я маю можливість вибору, вчуся вставити і ставлю цілі свого навчання, планую й організовую діяльність, аналізую і оцінюю її. Я думаю про себе як особистість, діяча, читача”. І в цьому аспекті про Т. Шевченка: “А справді навіщо він мені? А що я про нього знаю? А що хочу знати? Що дізнався? Що мені робити з цим знанням (і вмінням)?” Умовою реалізації цих завдань є поетапна, послідовна, систематична робота.
Кілька прикладів як ілюстрація до сказаного.
У 5 класі формуємо почуття емоційної (чуттєвої) спорідненості учня і великого поета, зокрема, у ставленні до природи. Виходячи з принципу первинності учнівської продукції, перед вивчення поезії пропонуємо учням усно намалювати картину “Садок вишневий коло хати”. Підкреслимо: не на основі змісту вірша, а як асоціативний малюнок до його назви. В основі вірша “За сонцем хмаронька пливе…” також замилування красою природи. Вочевидь саме воно стало першопоштовхом створення цього поетичного шедевру. Виходячи з цього, просимо п’ятикласників пригадати життєву ситуацію, коли вони милувалися чимось (кимсь), спробувати описати цей стан, а також розказати, чи хотілося їм поділитися своїми відчуттями, а якщо так, то якими словами це було зроблено? Домашнім завданням буде створення власного опису, який би свідчив про замилування (любування) юного читача.
У 6 класі розмову про Кобзаря розпочнемо запитанням: “Чого ви очікуєте від нової зустрічі з Шевченком?” Тут вивчаються історичні твори “Іван Підкова” і “Тарасова ніч”. Питання “Чому Т. Шевченко, перебуваючи у Санкт-Петербурзі, звернувся до історичної теми?” особливих труднощів не викликає. Воно логічне і доречне. Але для нас цікавішою є інша проблема: а як ставляться до історичного минулого України наші вихованці? Вони люблять читати історичні оповідання й повісті, дивитися фільми? Ні? А може, це і не потрібно? Чи все ж таки потрібно? Люблять? Які? Про що? Про кого? У переліку є твори про історичне минуле рідної землі? Які? І який вони залишили слід у душі? Немає? Чому? Що з цим робити? І чим може допомогти Т. Шевченко? І лише після такої бесіди, спрямованої не стільки на розум, як на почуття, можна переходити до вивчення творчості Т. Шевченка. Системність роботи забезпечуємо, запропонувавши 6-класникам написати есе на тему: “Я і Тарас Шевченко роздумуємо про Україну”.
Семикласники завершать незакінчене речення: “Для мене Тарас Шевченко – це…”, восьмикласники – напишуть есе “Чи розумію я Тараса Шевченка?”. Запропонуємо різноманітні варіанти домашнього завдання: обов’язкове (одне загальне і одне – на вибір) і за бажанням (кілька варіантів). Наприклад, вивчити поезію на пам’ять (загальне обов’язкове), укласти перелік запитань до автора, ліричного героя, самого себе (обов’язкове на вибір), написати есе на одну з тем: “Чи потрібно виконувати духовні заповіти?”, “Я читаю поезію Т. Шевченка…”, “Т. Шевченко і я про рабство…”, намалювати ілюстрацію, дібрати музику до однієї з поезій Кобзаря (за бажанням).
Таким чином, від почуття емоційної близькості переходимо на вищий рівень – осмислюємо духовну єдність.
Увага до суб’єктного досвіду, формування загальнонавчальних умінь аж ніяк не означає ігнорування роботи з текстом. Це – основна частина уроку. Просто зміщуються акценти й послідовність: від емоцій і почуттів учня йдемо до тексту і звідтіля повертаємося до духовного світу вихованців. Йдемо разом з учнями: на уроці учень і вчитель насамперед читачі, які спільно шукають відповідь на якесь цікаве для обох питання.
Якщо вчителя, як читача, вразила художня майстерність автора, нехай він так і розпочне розмову: “Я щоразу дивуюся умінню Т. Шевченка відтворити найтонші порухи душі кількома словами. Наприклад, у вірші “За сонцем хмаронька пливе…” за допомогою слова – неповнозначної частини мови – передано відчуття ілюзорності щастя, усвідомлення його минущості. Давайте знайдемо його.
Створюючи діафільм за змістом поезії “Садок вишневий коло хати…”, з’ясовуємо, що нам обійтися без зображення об’єктів, які не названі і навіть не згадані у вірші. Справді, як проілюструвати рядок “Плугатарі з плугами йдуть…”? Вони їх несуть? У руках? На плечах? Питання викликає усміх – звичайно ж, ні. Значить… Правильно: їдуть підводи, запряжені волами, на яких лежать плуги. А поряд ідуть плугатарі (Як саме? Спираючись на вози чи обабіч? У чому одягнені? По одному? Парами? А взагалі – це суттєво?).
Для учнів така робота стає справжнім відкриттям: виявляється, це може бути так цікаво – відгадувати поетичні секрети… А запитання “Чому ж Т. Шевченко скористався саме таким прийомом, змальовуючи повернення плугатарів з поля?” спонукає зазирнути у поетичну майстерню Кобзаря.
Написання стилізації зробить поезію і самого автора ближчими і зрозумілішими. І це дуже важливо: Т. Шевченко має бути не чимось недосяжним, не забронзовілою іконічною постаттю, а порадником, до якого звертаються по допомогу.
Для дев’ятикласників – це самостійний вибір цілей, постановка проблем, пошук відповідей на власні питання. З цього можна розпочати роботу: “На які свої запитання ви хотіли б одержати відповідь у Т. Шевченка?” тоді логічним її завершенням буде рефлексія: “Одержав чи ні? Почув? Знайшов? Значить, справді Кобзар – духовний батько нації? Не знайшов? Чому? Не те шукав? Не там? Не так? А що? Де? Як?” І ключове питання: “А навіщо це мені? Кожному з нас?”
Так крок за кроком ми йдемо до Шевченка. Свого Шевченка. Стаємо поряд, на відстані витягнутої руки. І це вже буде наш Шевченко! І саме з цієї позиції осягаємо його велич. Осмислюємо цілісність. І дивуємося… дивуємося… дивуємося…
Оскільки Шевченко
Не поет — бо це ж до болю мало,
Не трибун — бо це лиш рупор мас,
І вже менш за все — «Кобзар Тарас»
Він, ким зайнялось і запалало.
Скорше — бунт буйних майбутніх рас,
Полум’я, на котрім тьма розтала,
Вибух крові, що зарокотала
Карою за довгу ніч образ.
Лютий зір прозрілого раба,
Гонта, що синів свяченим ріже,
У досвітніх загравах — степа
З дужим хрустом випростали крижі.
А ось поруч — усміх, ласка, мати
І садок вишневий коло хати (Євген Маланюк, “Шевченко”).
А. Фасоля,
канд. пед. наук