Нині актуальним завданням учительства є формування політичної української нації – сильної, здатної відстояти суверенітет своєї держави, проєвропейської. Одним із кроків до цього є окреслення кола національних митців слова, яке єднатиме націю і виражатиме у високохудожньому слові її духовні засади. Григорій Клочек, пропонуючи систему реформування літературної освіти, пише: «В результаті концентрації програмові твори набуватимуть всеукраїнської знаковості, здійснюватиметься колективний пошук оптимальних методичних підходів до їхньої шкільної інтерпретації» [2, с. 123]. Без сумніву, до письменників, твори яких кожне молоде покоління громадян України має глибоко засвоїти, належить і Григорій Сковорода. З окремими його творами учні познайомляться в 5-8 класах, життєпис і різножанрові тексти вивчать у контексті розділу «Давня українська література» в 9-му, проте й надалі, коли це ім’я вже не фігуруватиме в програмі, до нього слід повертатися. На новому інтелектуальному та духовному рівні, ураховуючи психологічні вікові зміни, викликані переходом до юнацького етапу дорослішання, ми ведемо розмову про любомудра Сковороду із старшокласниками. Особливо насиченою буде ця розмова під час вивчення теми «Літературне шістдесятництво», адже поети, його репрезентанти, зверталися до постаті, творів, філософських ідей свого великого попередника, написавши свою оригінальну сторінку поетичної Сковородіани.
Серед пошуковуваних оптимальних методичних підходів до шкільної інтерпретації знакових творів засадничим є діалогічний. Ольга Куцевол, прагнучи багатоаспектно зреалізувати принцип діалогічності у навчанні української літератури, так теоретично обґрунтувала використання на уроках віршів про вірші: «Приймаючи положення М. Бахтіна, що діалогічність виникає з поліфонії читацьких поглядів, вважаємо за доцільне долучити до полілогу “письменника – учителя – учня” ще одного учасника – митця, котрий відгукнувся на певне літературне явище, подію, залишив поетичні спогади чи роздуми про свого співбрата по перу. Назвемо умовно такі виступи зразками “поетичної критики”, за аналогією до поширеного в літературному світі явища – “письменницька критика”» [3, с. 7]. У низці переваг застосування «поетичної критики» під час опанування школярами українського письменства науковець називає усвідомлення молоддю тяглості художньої творчості, безперервності діалогу поколінь митців слова, аргументуючи свою думку так: «Наша юнь, знайомлячись з віршами сучасних поетів про національних класиків, бачить, що кожна нова генерація не відкидає набутки своїх попередників, а сприймає, осмислює й переосмислює їх. Тільки так можна рухатись уперед і створювати щось нове, оригінальне, досі небувале» [3, с. 8]. Заохочення до читання Сковороди необхідне через віддаленість епохи, у яку жив і творив митець, інакшість його мови й лектури, – поезія майстрів 1960-х, які прагнули нового, модерного українського мислення, приверне школярів до далеких і водночас духовно близьких текстів.
Традиційно, розглядаючи (відповідно до чинної програми) творчість шістдесятників у 11 класі середньої школи, учителі акцентують увагу старшокласників на їхньому новаторстві, дусі опору тоталітарній владі, – і це цілком слушно. Проте не слід забувати й про іншу грань цього феномену: повернення до загальнолюдських і національних цінностей, рух до джерел («До джерел» називалась одна з поетичних збірок І. Драча). Георгій Касьянов науково вписав шістдесятництво як культурне явище в контекст національного розвитку, він зазначає: «Шістдесятники, діючи в рамках радянської системи, відновили суму соціально-психологічних якостей інтелігенції, які знову надали цьому термінові не тільки вульгарно-соціологічного, але й морально-етичного змісту: природну самоповагу, індивідуалізм, орієнтацію на загальнолюдські цінності, неприйняття несправедливості, повагу до природних етичних норм» [1, с. 30]. Усі названі вченим ознаки істинної інтелігенції притаманні й Григорію Сковороді, ліричному героєві його лірики, саме на них доцільно зосередитися педагогу під час прокладання місточка між творами бунтарського покоління другої половини ХХ століття і майстра XVIII віку. Г. Касьянов надає великого суспільного значення цим начебто чисто психологічним змінам: «Поява такого ферменту стала першою ознакою внутрішньої деградації тоталітарної системи, яка допустила формування альтернативного інтелектуально-духовного простору» [1, с. 30]. Первинність екзистенційних змін, як джерело змін суспільних, юна людина має зрозуміти, зіставивши художні тексти поетів-шістдесятників і актуалізовані завдяки їхній поетичній Сковородіані тексти Г. Сковороди.
Пояснюючи учням явище шістдесятництва, передовсім називаємо прізвище Світличний, адже саме Іван Світличний став духовним лідером мистецько-громадянського руху в 1960-ті, це навколо нього гуртувалися молоді творчі діячі української культури. Науковець-поет був репресований радянською владою, в ув’язненні написав свої болючі й мужні «Ґратовані сонети». Один з них – «Він носить все своє з собою…» має епіграф зі Сковороди: «Ничего я не желатель, / Кроме хлеба и воды». У творі ліричний герой-в’язень веде з Григорієм Савичем діалог, іронічний і жорстко правдивий. Твір викривальний, у його тексті за насмішкувато-невеселими фразами про те, що в нові часи «Усе, що на тобі й з тобою, / Сам добровільно віддаси», ховається правда про тоталітаризм як сутність політичного режиму в СРСР, про безжальну роботу його репресивної машини. Автор малює образ тихого філософа, якого ця машина покарає так само жорстоко, як і активних борців з режимом. «… А в тундру, / Ведмедів пасти не хотів?», – запитує поет в Сковороди, і коментує своє питання: – «Гай-гай! Були, що не хотіли, / І з тихих голови летіли. / А з неслухів – і поготів». Вірш І. Світличного в оригінальній художньо-просторічній формі розкаже учням про несправедливість і неволю в СРСР, про культурницький опір владі, про мужність залишатися собою, берегти тиху філософію добра.
Г. Сковорода не протестував проти політичного устрою імперії, шістдесятники ж піднімалися до такого рівня протесту, Г. Касьянов узагальнює розповідь про виступ проти політичних арештів (І. Дзюба, В. Чорновіл, В. Стус) у кінотеатрі «Україна» 4 вересня 1965 р.: «Серед інтелігенції, у свідомості якої мав домінувати генетичний страх попередніх поколінь, знищених, розбещених і заляканих режимом, вихованих у дусі цілковитої лояльності до нього й покори, знайшлися люди, здатні на відкритий та ще й політичний протест» [1, с. 49]. Відтак поети-протестанти мали моральне право закинути своєму видатному попередникові покірливість владі, відсутність відкритого протесту проти колоніального становища України.
Кожний громадянин України має усвідомити істину: людині потрібна свобода, Україні потрібна свобода! Прочитаємо в класі урочисто, в оригіналі безсмертну «De libertate» Г. Сковороди, зокрема рядки.
Что то за волность? Добро в ней какое?
Иныі говорят, будто золотое.
Ах, не златое, если сравнить злато,
Против волности еще оно блато.
Прекрасно розвиває цей мотив поет-дисидент, шістдесятник Микола Руденко («Філософе з чарівними очима…»). Автор-в’язень запитує, звертаючись до «людей-троглодитів», тобто відсталих, з рабською психологією:
Як оживити ті ріденькі сходи,
Що засихати почали давно?
Як пояснити вам, що без свободи
Не зійде в душах вогняне зерно?
Вірші зі Сковородіани допоможуть школярам у інтелектуально-духовному пошуку відповідей, які стануть поштовхом до екзистенційного розвитку особистості. Поети також відповідають на вічні, «прокляті» питання, проте по-особливому, образно, метафорично, асоціативно – і читач має збагнути їхню зашифровану думку. Так, Володимир Підпалий («Монументальний диптих») пояснює повернення мандрівного філософа додому потребою його думки в сучасній Україні.
Межу переступивши з світу в світ,
перетворившись в музику чи глину –
на Україну повертає в і н
і поверта до сонця Україну.
Величний образ вічного Сковороди, який «поверта до сонця Україну», учні тлумачитимуть, пригадуючи провідні ідеї поета, світлі й гуманні.
Євген Сверстюк відзначив принцип відповідності слів життю, мужньо сповідуваний когортою українських поетів, починаючи від Г. Сковороди: «Єдність життя і слова – це традиційний профіль Стуса: в українській літературі є традиція оплачувати слово життям. По-своєму в поета-філософа Сковороди, який жив так, як писав. По-своєму в поета духовного неприйняття світу – Шевченка. По-своєму у вічного в’язня – поета Грабовського. Те саме в Лесі Українки. Всі творили без офіційного визнання, без преси» [4, с. 24]. Відтак Григорій Сковорода може часто «приходити» на уроки української літератури у випускному класі, бо його образ і слово присутні у творах видатних поетів другої половини ХХ століття, зокрема тих, творчість яких, як і в поета-любомудра, відповідає вчинкам, обраній життєвій стезі.
Знайомлячи старшокласників з Василем Симоненком, цитуємо його вірш «Cтільки в тебе очей…», у якому поет сповідується, заглядаючи у власну душу: «Щось у мене було / І від діда Тараса, / І від прадіда – / Сковороди». Тож під час розгляду творчості В. Симоненка цілком природно поставити учням завдання: знайти шевченківські та сковородинівські мотиви у віршах автора.
Є поети, у творчому наробку яких – ціла низка творів, пов’язаних з Г. Сковородою, вони – автори власної оригінальної Сковородіани. Відтак можемо дати учням індивідуальні завдання з метою дослідження поетичної Сковородіани якогось автора. Роботи матимуть характер літературознавчого дослідження з елементом Інтернет-проекту. Частину матеріалів учень знайде з допомогою системи Інтернет: відомості про автора, про його літературного героя Г. Сковороду, ілюстрації, портрети, тлумачення незнайомих слів тощо. У центрі ж дослідницької роботи перебуватиме власна учнівська інтерпретація художніх текстів, можливо, результати самостійного зіставлення віршів сучасного автора з текстами Сковороди.
Серед тем проектів, присвячених сковородинівським мотивам у творчості поетів другої половини ХХ століття, можуть бути такі, як: «Пісні Григорія Сковороди в художньому сприйнятті Івана Драча»; «Голос Сковороди у поезії Василя Стуса»; «Проблематика вінка сонетів “Сковорода” Ігоря Калинця».
Вражаючої сили розділ з «Чорнобильської Мадонни» І. Драча, який автор назвав «Сучасна сковородистка», учитель прочитає й винесе на обговорення у класі. Новий історичний контекст – чорнобильський, катастрофічний – надає нових смислів історії передбачення власної смерті і готування собі могили. Не філософська, а соціальна проблематика перебуває у центрі поеми Драча. Катастрофа на Чорнобильській атомній електростанції, витік радіації, опустіле через евакуацію село, самотня бабця в ньому, яка очікує будь-кого, хто її поховає, тому не вмирає. «Могила жде мене, / Як у Сковороди… / Сама її щодня / Довбала з місяць я. / Скінчилася моя / “Життєва місія”…» Печально-іронічна назва розділу («Сучасна сковородистка») не стільки увиразнює спільність мотиву спокійної зустрічі смерті, скільки обвинувачує суспільство у полишеності в біді маленької людини. Маленька людина виявилася великою завдяки своїй душі, відданій рідній землі, безстрашній.
Низку інших творів І. Драча, написаних під впливом листів і пісень Г. Сковороди, учні-дослідники зможуть проаналізувати самотужки. Вони зіставлять Драчеві переспіви пісень зі збірки «Сад божественных песн*й, прозябшій из зерн Священнаго писаннія» з оригіналом, визначать педагогічні ідеї листування Г. Сковороди з М. Ковалинським, яке І. Драч подав у оригінальній поетичній рецепції.
Низка віршів Василя Стуса містить складний неоднозначний діалог ліричного героя з Григорієм Савичем, дослідити який здатна неординарна особистість, розумна й душевно тонка, чуйна. Наприклад, у вірші «Голос Сковороди» слід віднайти думки самого мандрівного філософа і їхню творчу трансформацію, здійснену автором, пояснити цю зміну. «Трисвіте мій. Тригоре. Триголосся!» – читаємо у цьому творі, відтак пригадуємо вчення Сковороди про три світи, а далі замислюємося над горем України, нищенням її самостійності й самобутності. В. Стус завершує вірш, парадоксально використавши автоепітафію філософа про втечу від «миру-ловця».
За мною всюди сльози. Наді мною
немало хмар спливло. Немало кар.
І карий край – блакитною маною
за роком рік – втікає і втіка.
Поет-дисидент був насильницьки розлучений з Україною, його любий карий край ніби тікав від нього.
Аналізуючи вірш Стуса «Сковорода. Хвилеві трени», юний дослідник пригадає «De libertate», адже текст містить алюзію цього твору.
Ні, ми не пещені в своїй земній юдолі,
Зазнавши од віків достоту зла й добра,
Коли ж збереться наша агора,
скликаючи на прю, скликаючи до волі?
Протягом навчання літератури в старшій школі слід продовжувати реалізовувати моральний і громадянський потенціал спадщини Сковороди. В. Стус перекидає місток від «De libertate» до свого часу: образно виражає біль від колоніального становища України («Поміж народами ми лиш каріатиди»), обурюється покірністю своєї нації («Нам Посейдонів жезл тримати не дано»), – тим самим продовжує барокову стильову традицію Сковороди, утверджує його піднесення вольності, яка незмірно дорожча від злата.
Стусові трени, тобто плачі, за мотивами Сковороди – це не розпачливі зойки, а гнівне обурення рабською психологією сучасників, віра в те, що знайдеться когорта сміливців, які розбудять народ, відновлять його правічну волелюбність.
Є. Сверстюк виявив своєрідність стосунків В. Стуса з Богом, критик пише: «Василь Стус дає свій образ живої віри – живої єдности з Богом творіння як частки української тверді. <…>
Я з ним удвох живу. Удвох існую,
коли нікого і гримить біда,
мов канонада. Він – опорятунок
для мене. Тож і мовлю: опорятуй,
мій Господи. О, порятуй на мить,
а далі я, оговтаний, врятую
себе самого сам.
У підсвідомості поета Бог народжувався реально – більш ніж реально. Таку високу і святу самотність треба вистраждати» [4, с. 20]. Спілкування з Богом, зображене у вірші В. Стуса «В мені уже народжується Бог… (1)», нагадує зустріч ліричного героя з Господом у «Пісні 21-ій» із «Саду божественних пісень» Г. Сковороди. Процитуємо її учням, щоб вони збагнули індивідуальність духовних пошуків будь-якої людини.
Сядем себ*, брате мой, сядем для бес*ды.
Сладок твой глагол живой, чистит мн* вс* б*ды.
Ліричний герой В. Стуса, як і Г. Сковороди, зустрічається з Богом у просторі свого внутрішнього світу, звернення до Божого Глагола (Біблії) не допоможе в зміні зовнішніх обставин життя, але наснажить душу в протистоянні біді.
Програмовий вірш В. Стуса «Як добре те, що смерті не боюсь я…», який учні вивчають напам’ять, у одній з авторських редакцій містить додаткову строфу, з якою вчитель познайомить старшокласників і поставить запитання: «Який смисл цієї строфи, які емоції і думки в ній виражено, які образи в ній створено?» Пролунає строфа:
Так хочеться пожити хоч годинку,
коли моя розів’ється біда.
Хай прийдуть в гості Леся Українка,
Франко, Шевченко і Сковорода.
Ідеться про годину перед смертю, це – час підбивання підсумків і важкі миті прощання. У постатях, які названо, ліричний герой убачає смисл своєї самопожертви, бо він продовжив їхню справу – розвиток рідної культури і боротьбу за волю Батьківщини. А ще – саме ці гості з минулого допоможуть, як вірні друзі, гідно зустріти смерть.
Поставимо й інше питання: «Чому, на вашу думку, автор зняв цю строфу в останній редакції, різко обірвавши текст словами про чесний погляд у вічі народу в смертну мить?» Учні усвідомлять надзвичайну мужність поета-борця, який залишав трени у своїй душі, був готовий прийняти смерть будь-якої хвилини, без години прощання. Найстрашніше, що саме так і сталося.
Ми переконаємо учнів у тому, що Григорій Сковорода протягом віків залишається з нашими поетами, стаючи для них підтримкою, порадником, товаришем для гострих розмов. Про значення слова, мови, з допомогою якої ми осмислюємо світ навколо нас і себе в ньому, розмірковує Ігор Калинець у вінку сонетів «Сковорода». Юний дослідник, який обере саме цей об’єкт для самостійного студіювання, з’ясує поняття «вінок сонетів» і простежить за розвитком поетової думки у 14 віршах, а також спробує витлумачити узагальнення поетичного розмислу, подане в останньому, магістральному сонеті. Учитель підкаже старшокласникові, до яких творів Сковороди слід звернутися, відтак дослідник матиме матеріал для генетичної компаративістики. Приміром, він відчитає в 11-му сонеті І. Калинця відгуки «Пісні 28-ої» із «Саду…» Г. Сковороди. Порівняє:
Брось Коперниковски сферы.
Глянь в сердечныя пещеры!
(Г. Сковорода)
покинь копернікові сфери
…до серця глянь – в його печерах
відшукуй злагоди закон.
(І. Калинець)
І. Калинець доходить висновку про слово Сковороди, що стало віщим проводирем («Вже слово віщий проводир»). Учень-дослідник переконається в цьому, адже, за висловом І. Калинця, поет-філософ дав власну відповідь на запитання: «Який буття святий резон / По всій Вселенній зореплинній? / Хто ми і що судилось нам?» Ці питання важливі для всіх, тому й звертаємося ми до творів Г. Сковороди, мислителя, який запропонував свої відповіді на вічні питання людства.
Поети ХХ ст. завзято сперечалися з прославленим попередником, дискусійний складник поетичної Сковородіани зацікавить учнів, схильних до критичного мислення, навчить аналізувати аргументи і контраргументи диспутантів, спонукає до вироблення власної філософської позиції. Матеріалом для дискусійного обговорення поезії ХХ ст. і водночас неординарного повторення творчості Г. Сковороди можуть стати поетичні міркування Д. Павличка і О. Князенка, написані в 1960-х. Д. Павличко у творі «Сковорода» (1967) зображує мандрівного філософа як друга кріпаків.
І виламавши палицю із тину,
Він темними бараками пішов
Кріпацьким дітям викладать латину,
Бентежити думками рабську кров.
Натомість О. Князенко у диптиху «Суперечності Григорія Сковороди» (1969) дорікає Григорію Савичу за відсутність протесту проти соціального і національного гноблення України, він пише:
Навчали юнаків багатих
(А хто із них великим став?),
їх не діждала Наша Мати
для щирих, вдалих, творчих вправ.
Не бачимо Вас з кобзарями,
чи вільнодумцями з старшин,
а зрідка – з учнями-панками…
Хоч завше й там були один.
О. Князенко не сприймає поетової покірності долі навіть у смерті: «“Нє поймал меня / сей мір, – хоть і ловил он” / Невже це головне? Знайшли / самі ж собі німу могилу – / спокійно їй себе дали…».
Д. Павличко вважає, що філософ не прийняв євангельського всепрощення («Святому сину покритки Марії / Пробачити не міг святої лжі»), наголошує на соціальній спрямованості творчості Сковороди, викритті ним несправедливості.
Малого більший тузає й тусає –
Правдиве це і вічне, як трава.
А серце в серце гляне й замерзає:
Там звір лежить з обличчям божества.
Автори-сучасники дають діаметрально протилежні оцінки сенсу діяльності Г. Сковороди, проте збігаються в шанобливому ставленні до вибору видатного діяча національної культури. О. Князенко створює образ Г. Сковороди планетарного масштабу.
Син України і планети,
слов’янський Фауст подорожній –
минав рутинницькі тенета
і золоті сильця вельможні.
Д. Павличко пише свій світлий образ українця-любомудра не менш виличним: «Козацький син з чолом у небесах», художньо виражає проникливість і загальнолюдське значення філософської думки Григорія Савича: «Над людством нахиливсь, як над потоком, / В якому видно воду аж до дна».
Обидва диспутанти-автори у своїх поетичних Сковородіанах передовсім обстоювали духовні вартості – національну гідність і соціальну справедливість. Є. Сверстюк розкрив сенс культурологічного опору шістдесятників: «То був захист вартостей. Захист вартостей у ХХ ст. – це теж твір. Якщо досі залишилося актуальним те, що ми писали тоді, то не треба нового. До речі, новим був дух солідарности і взаємозацікавлености <…>» [4, с. 172]. Григорій Сковорода не мав кола однодумців, його висока інтелектуальна й аксіологічна самотність розбивалася лише завдяки спілкуванню з Богом, тому дискусії навколо його життєвої позиції мають враховувати одинокість мудреця.
Пригадаймо Сковороду під час вивчення багатогранної монографічної теми «Ліна Костенко». Вірш поетки «Ой ні, ще рано думати про це…» уже першою фразою інтригує читача, а в другій строфі відсилає нас до останніх днів життя Г. Сковороди, що стали легендою. Поставимо учням запитання: «Що відмінне і що спільне бачить Ліна Костенко у своєму часі і давно минулому, сковородинівському?» Старшокласники наводитимуть рядки і тлумачитимуть їх смисли. Знайдуть відмінності, які полягають у реактивності нашої доби, у втручанні людини в природу: «Світ мене ловить, ловить… доганя! / Час пролітає з реактивним свистом», «Невже я з’їм те яблуко-гібрид, / що навіть дух його мені набрид?!» Такі різні історичні часи поєднуються завдяки митцям, які мають спільні духовні цінності. Тому-то і з’являється у вірші химерна візія: київським Подолом ідуть двоє – Сковорода і наша поетка. Дивуються ліс і трави («Жива із кам’яним!»), а люди не вірять своїм очам.
Поставимо перед учнями стилістичну проблему: «Яка роль живого мовлення у цьому вірші? Чиї голоси ви чуєте в ньому?» Школярі переконаються, що вірш цікавий мовленням його героїв, адже ліричний монолог героїні діалогізовано: вона звертається до Григорія Савича, чує його слова у відповідь, лунає також полілог оточення (ми чуємо голоси лісу, трави, перехожих). Лірична героїня запитує мандрівного філософа про найважливіше для себе як митця:
Григорій Савич! – тихо шепочу.
Минає день, минає день, минає день!
А де ж мій сад божественних пісень?
Підготовлені учні виразно прочитають уривки із «Саду…» Г. Сковороди, щоб нагадати класу високі зразки прекрасної поезії, – досягти такого рівня творчості прагне будь-який поет. Репліка Сковороди дана іронічно, з тонким філософічним гумором, учні помітять, що Л. Костенко раптом відмовилась від віршування і цю строфу написала прозою.
Прикипіли ноги до постаменту, хліб у торбі
закам’янів. – Біда, – каже Григорій Савич. –
Він мене таки спіймав, цей світ, добре хоч,
що на тому світі. Нічого, якось відштовхнуся
від постаменту, та й підемо.
Учитель пояснить, що йдеться про пам’ятник Г. Сковороді (скульптор І. Кавалерідзе, 1977 р.), встановлений у Києві на Контрактовій площі, навпроти Києво-Могилянської академії. А учні спробують інтерпретувати іронію Сковороди-пам’ятника та його химерну ходу поряд з поеткою кінця ХХ століття.
Завершення вірша може стати підсумком знайомства школярів з Григорієм Сковородою, адже остання строфа тексту Ліни Костенко містить образне вираження сенсу спілкування з великим поетом, її поетичне «ми» може стосуватися кожного з нас і українського народу в цілому.
Він твердо ставить кам’яну стопу.
Йдемо крізь ніч, крізь бурю у степу.
Крізь дощ і сніг, дебати і дебюти.
Ми є тому, що нас не може бути.
Парадоксальне завершення вірша («Ми є тому, що нас не може бути») утверджує вічність здавалося б ірреальних речей – духовних цінностей, мистецтва, національної самоідентичності, спадкоємності поколінь.
«Шістдесятники започаткували свободу іншого вибору. З дипломами про вищу освіту їх не хотіли приймати кочегарами, перед ними закривалися двері редакцій й відкривалися брами тюремні. Це не був вибір героїчного шляху – то був тільки вибір дороги чесної. Йшлося про оборону вартостей, яких не можна здавати ніколи, ні за яких умов» [4, с. 170], – так Є. Сверстюк пояснює аксіологічну особливість шістдесятників як особистостей, рішучих і відданих. Їхній вибір збігається з морально-етичним вибором Сковороди, Григорій Савич також вибрав просто дорогу чесну, і з неї не зійшов. Тому поетична Сковородіана поетів-шістдесятників стане плідним матеріалом не тільки для опанування творчості нових для старшокласників поетів доби «відлиги» 1960-х, не тільки для дальшого осягнення феномену Григорія Сковороди, а й для власного, індивідуального, внутрішнього (екзистенційного) вибору себе, свого місця у реальному світі та в ірреальному, проте такому важливому, засадничому, непроминальному світі духовних цінностей.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
- Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років / Георгій Касьянов. – К. : Либідь, 1995. – 224 с.
- Клочек Г. Зі студій про літературну освіту / Григорій Клочек. – Тернопіль : Навчальна книга – Богдан, 2013. – 192 с.
- Куцевол О. Життя і творчість письменника в дзеркалі «поетичної критики» : [навчальний посібник] // Ольга Куцевол. – Вінниця : б. в., 280 с.
- Сверстюк Є. Правда полинова / Євген Сверстюк. – К. : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2009. – 304 с.
Ганна ТОКМАНЬ,
Переяслав-Хмельницький