Тема: Андрій Малишко. “Пісня про рушник”. “Стежина (“Чому, сказати, й сам не знаю…”).  Відомий український поет і його пісні, що стали народними. “Пісня про рушник”. Патріотичні почуття у вірші “Стежина”.  Образи-символи рушника, стежини.

Мета: ознайомити учнів з цікавими фактами життя і творчості Андрія Малишка.

Цілі.

Учні знатимуть: цікаві факти з життя поета; зміст виучуваних поезій. Учні вмітимуть: прокоментувати зміст образів-символів; розповісти про свої враження від поезії А.Малишка; проаналізувати виучувані твори.

Тип уроку. Урок вивчення нового матеріалу.

Обладнання: портрет Андрія Малишка; дидактичні мультимедійні матеріали; виставка творів письменника.

Методи, прийоми, форми роботи:  гронування; побажання через відстані; есе; вільне письмо; прослуховування аудіозапису пісень; читання з позначками; учнівські повідомлення; бесіда; розповідь учителя; робота в парах; обговорення проблемного запитання; опрацювання статті підручника, відповіді на запитання.

Хід  уроку

І. Мотиваційний етап.

  1. Актуалізація суб’єктного досвіду й опорних знань (гронування: ключове слово – мама).
  2. Забезпечення емоційної готовності до уроку (“Побажання через відстані”: учні оформляють побажання мамам і подумки адресують їх туди, де в цей час їхні матері знаходяться).

Варіант: розповісти сусідові по парті про свою маму. Опісля кілька учнів переповідають, що вони дізналися про маму свого однокласника.

ІІ. Цілевизначення та планування.

  1. Представлення концепту теми та уроку.
  2. Ознайомлення з цілями вивчення теми.
  3. Формулювання цілей на основі представлених на с. 249 підручника оцінних суджень. Доповнення переліку власними цілями.
  4. Узгодження плану роботи.

ІІІ. Опрацювання навчального матеріалу.

  1. Прослуховування “Пісні про рушник”. Завдання учням: сконцентруватися на своїх відчуттях і описати їх (вільне письмо).
  2. “Вільне письмо”: опис вражень від прослуханої пісні.
  3. Озвучення напрацювань.
  4. Пошуки відповіді на проблемне запитання: “Чому твір, у якому оспівується материнська любов, називається “Пісня про рушник”?”
  5. Озвучення повідомлень про український рушник, його символіку (Див. матеріал, представлений у Додатку 1).
  6. “Читання з позначками”: опрацювання матеріалу підручника (“Зауваж”, с. 245).
  7. Доповнення почутого від однокласників чи вчителя про символіку українського рушника.
  8. Прослуховування аудіозапису пісні “Стежина”.
  9. Бесіда за змістом вірша “Стежина”:
  • Що ви відчували, слухаючи пісню? Що уявляли?
  • Спробуймо відповісти на запитання поета: чому стежина навічно живе у його серці?
  • Стежина ліричного героя “одним одна біля воріт”. Що має на увазі автор?
  • У якому значенні вжито прикметник “ревний” у поезії “Стежина”: дуже ретельний; старанний у чому-небудь; дуже щирий, зворушливий; пройнятий гіркотою, сумом, болем; дуже густий, рясний; те саме, що ревнивий.
  • Чому для ліричного героя стежина “ревний біль” і “ревний жаль”?
  • Як називається повтор останніх рядків кожної строфи вірша? Яка роль цього прийому?

10. Ознайомлення із символікою образу стежки (дороги) за матеріалом Додатку 2.

11. Відповіді на запитання 4, 5, 7 підручника (с. 247).

12. Розповідь учителя про цікаві факти з життя А.Малишка (Див. матеріал у Додатку 3).

ІV. Рефлексивно-оцінювальний етап.

Есе “Де ти, моя стежино…?” або “Рідна мати моя…” (Фоном для написання есе служить запис пісень А.Малишка).

Домашнє завдання.

Обов’язкове: а) вивчити напам’ять “Пісню про рушник”; б) визначити і записати в зошит основні мотиви “Пісні про рушник” і “Стежини”*; в) принести на наступний урок фото членів родини.

За бажанням: а) визначити фольклорні ознаки, які властиві пісням А.Малишка*; б) створити ілюстрацію до однієї з поезій А.Малишка або “кольоровий портрет” вірша.

Додаток 1

Рушник – символ злагоди, любові, краси; подружньої вірності; щасливої долі; символ працьовитості; чистоти почуттів; лагідності, гостинності, побажання добра, захисту від злих сил. Також тлумачать семантику рушника (полотна) як дороги (“Полотно бачити у сні пророчить шлях – дорогу”).

Це один із найдавніших оберегів у різних народів. Світова міфопоетична система розглядає руки, підняті вгору, як символ моління, самозахисту. Водночас рука означала авторитет, силу, покровительство бога (“Все в руках Божих”). Зімкнуті руки персоніфікували єднання в пару, дружбу і солідарність перед небезпекою.

…вишивка на рушнику відображає стародавню символіку, пов’язану з уявленням про світобудову – хрести, лінії, трикутники, кола тощо, а також культ природи – стилізоване “дерево життя” [вазон – автори.], “яблуко” – символ кохання, “барвінок” – символ немеркнучого життя. Тваринні символи є спогадом про тотемічних тварин.

Колір рушників мав також глибоку символіку. Білий – це символ світла, сонця, життя, вічності, святості, радості, добра, краси. Червоний колір символізує енергію, повноту життя, свободу, урочистість. Чорний колір практично в усіх етносах, в т. ч. і в Україні, – це символ темряви, смерті, зла (Словник символів культури України. – К.: Міленіум, 2002. – С. 144, 186).

…Сама смуга полотна має насичене символічне  значення – дороги, долі, захисту. А коли ця смуга ще й містить на собі виткані чи вишиті знаки-обереги – захисна сила її, відповідно, більшає.

По всій Україні рушником накривали хліб на столі. Накривали ним і хлібну діжу після випікання хліба, ставлячи її під образами на покуті. Коли син вирушав у дорогу, мати дарувала йому рушник – як оберіг від лиха.

Рушник використовують у багатьох обрядах. Насамперед – пов’язані зі шлюбом і проводами в потойбіччя.

Під час сватання дівчина (якщо була згодна вийти заміж) виносила для сватів рушники (так звані “плечові”). Свати перев’язували ними один одного. Рушник був присутній на заручинах, на дівич-вечорі, у день весілля. На рушник приймала новонароджене дитя баба-повитуха.

Рушник вивішували біля вікна на знак того, що в хаті є небіжчик. Рушником зав’язували ворота після виному труни, “щоб смерть не повернулася назад”. Труну до могили опускали на рушнику. Під час поминальних обрядів рушниками обв’язували дерева чи хрести.

Рушник використовували у календарних обрядах, особливо весняних. Не обходилося без рушника  під час будування хати. На ньому треба було підіймати першу колоду, а також сволок. Будівельникам господарі дарували рушники (100 найвідоміших образів української міфології. – К.: Орфей, 2002. – С. 399 – 400).

Рушники за своїм практичним й естетичним призначенням досить ужиткові атрибути. Крім обрядової вони виконують і побутову функцію. Відповідно до цього утвердилися і їх назви: утирач (для рук та обличчя), стирок (для посуду, стола й лави), пóкутник (ними обвішували стіни й фотокартки), плечовий (пов’язували сватів), подарунковий, обрядови (весільний)  тощо (Скуратівський В. Берегиня. – К.: Рад. письменник, 1987. – С. 158).

В українській мові маємо кілька фразеологізмів зі словом рушник:

Ставити на рушник – одружувати.

Слати за рушниками – просити згоди на шлюб; сватати.

Вернутися з рушниками – засватати дівчину.

Брати рушники – сватати, свататися.

Стати на рушнику – взяти шлюб, одружитися.

Рушники тчуться – дівчина готується заміж.

Оспіваний рушник і в багатьох народних піснях:

Вода в відеречку, -
Братіку, вмийся,
Рушник на кілочку, -
Братіку, втрися.
Та спасибі тобі, моя ненько,
Що будила мене раненько,
А я слухала, вставала
Та рушнички напряла,
По тихому Дунаю білила,
По сухому бережку сушила…
Ой, хто ж теє відерце дістане,
той зі мною на рушничок стане…
Та ми ж з тобою
На білому рушничку стояли,
Золотії перстенечки міяли…

Додаток 2

Стежка (дорога) – символ єднання, блукань, спогадів. Дорога співвідноситься із життєвим шляхом… Дорога – місце, де проявляється доля, вдача людини… (Войтович В. Українська міфологія. – К.: Либідь, 2002. – С. 163).

Додаток  3

“…А. Малишко співпрацював з багатьма композиторами, але особливо плідно, починаючи з 1949 року (від першої пісні «Колгоспний вальс» і до останньої — «Стежина») — з композитором Платоном Іларіоновичем Майбородою, створивши понад 30 пісень («Київський вальс», «Ми підем, де трави похилі…», «Стежина», «Вчителько моя», «Пісня про рушник», «Білі каштани», «Колискова», «Пролягла доріженька» та ін.). Хоча на музику покладено понад 100 віршів поета, саме ці твори найбільше полюбились слухачам.

…Як згадували друзі поета, досить часто сам Малишко складав слова до написаної музики і робив це завжди легко й високопоетично. Будучи натурою музикальною, він, як мало хто з поетів, розумів і відчував слово в музиці, швидко схоплював структуру майбутньої пісні — її музичну форму. Андрій Самійлович іноді сам складав мелодії до своїх віршів. На важких і довгих фронтових дорогах друзі поета під його акомпанемент, а він добре грав на баяні, співали ті задушевні пісні. Одна з таких пісень – «Хусточка червона» – облетіла всі фронти.

…Поезія «Чому сказати й сам не знаю…», яка більше відома під назвою «Стежина», була створена за вісім днів до смерті поета. У цьому творі Малишко вдається до використання народнопісенного образу стежки як символу життя людини. У кожного своя стежка, кожний вибирає сам, якою вона буде і де проляже. Але митець не закликає бездумно кидатися в далекі світи в погоні за примарним щастям, щоб потім каятися, шкодувати, марити в снах і наяву за батьківським порогом і стежиною, що веде на батьківщину:

Кудись пішла, не повертає,
Хоч біля серця стеле цвіт,
Ота стежина в нашім краю
Одним одна біля воріт.
Дощами мита — перемита,
Дощами знесена у даль,
Між круглих соняхів із літа
Мій ревний біль і ревний жаль.

Близькою за духом до попередньої є пісня «Вогник» — ліричний спогад про рідну хату, світло у її вікні, тополину під вікнами, батька й матір. Символічним є і образ вогника — уособлення родинного вогнища, що виступає орієнтиром у людському житті, який завжди захистить і освітлить дорогу, навіть у суцільній «темряві життя».

Починаючи зі збірки «Батьківщина» майже в кожній А. Малишко звертався до образу матері — родоначальниці життя на землі… Поет кожного разу знаходить нові грані цього багатогранного образу.

Бувало мати, Ївга Базилиха —
До неї й досі спогадом лечу, —
В зимовий вечір заспіває стиха
і доведе малого до плачу.
Сама розкриє душу материнську,
У щиру пісню переллє сама,
і перемріє, погойда колиску.
І до вервечок руку підійма… («Материнська»).

Любов до рідної неньки була воістину найголовнішим джерелом творчості поета… Розмова з матір’ю, не вголос, але всюди, де випадають поетові хвилини творчої самоти,— одна з форм життя Манишкової душі. Окрім прямого значення, образ матері може виступати в його творах у ролі символу рідної землі чи Батьківщини в цілому. Та апофеозом поезій про матір є вірш А. Малишка «Рідна мати моя» («Пісня про рушник»), яка, окрилена чарівними мелодіями П. Майбороди, набула великої популярності, стала народною піснею. І хоча пісня перекладена тридцятьма п’ятьма мовами світу, найкраще вона звучить саме українською, бо її образність тримається на вишитому рушникові, нашому оберегові, з яким в українців пов’язано все — від народження до останнього шляху: на рушникові подавали найдорожчому гостеві хліб-сіль, ним перев’язували руки молодих під час вінчання, рушниками покривали найдорожче для українця-християнина — ікони, рушники використовувались і в процесі обряду поховання людини, і, зрештою, вирушаючи в дорогу, людина неодмінно мала з собою рушник, який був не просто шматком тканини, що прикривав, наприклад, хліб, а справжнім оберегом, талісманом, що, на думку наших предків і оберігав, і захищав, і приносив щастя. До того ж, прямокутна форма рушника сама символізувала дорогу, зокрема життєву дорогу людини. А вишиті, здебільшого червоними і чорними нитками, візерунки означали переплетені в людському житті радісні й сумні моменти: «і дитинство, й розлука, і вірна любов». (Андрій Самійлович вірив у те, що в буремні роки війни він вижив після важкого поранення тільки завдяки вишитому рушникові, з яким мати провела його на фронт). «Пісня про рушник» сприймається як монолог сина, який знаходить найніжніші слова, щоб подякувати любій матусі за її турботу, вірну любов і ласку.

Пісня «Ми підем, де трави похилі…» хвилює, захоплює задушевністю, красою і щирістю висловлення простих, але глибоких людських почуттів. Це справжній ліричний гімн молодості, коханню. Коли слухаєш цю пісню, в уяві постає мерехтливе, повите голубим присмерком Задніпров’я, з весняними квітами, зі співом пташок, з тихим шелестом верб під подихом вітерця. А для нас усіх у пристрасному мареві лине п’янка, як запах свіжоскошеної трави, золота юність зі словами ніжними ї милими, з думами спраглими, тремтливими, з пестливим усміхом і щастям сумовитим” (За матеріалами Інтернетвидань).

“У нашому домі ніколи не зачинялися двері, у нас був круглий стіл, за яким завжди збиралися письменники, музиканти, художники, актори, лунали поезії і пісні. На фортепіано, на якому я вчилася грати, уперше пролунала знаменита “Пісня про рушник” на слова Андрія Малишка. Це я завжди пам’ятаю. І чимало відомих творів довершувалися на цьому інструменті, тому що Майборода був великим другом Малишка, часто награвав нові теми-ідеї. І я на тому фортепіано теж намагалася щось складати — якісь пісні, маленькі музичні п’єски… Взагалі-то, і картини, і рушники, і посуд, і колекція статуеток на українську тематику увібрали певний заряд. Усі ці речі були оточенням талановитих людей, нагадують про них увесь час, надихають, ти всотуєш цю ауру, і розумієш, що повинен намагатися відповідати цьому рівню, бути не лише професіоналом, а й хорошою Людиною” (Олександра Забашта, онука Любові Забашти).

Андрій Малишко та його життєві ролі

Якби він не став поетом, він міг би стати характерним актором — частенько грав у житті. Якби він не став поетом, він міг би стати добрим співаком, бо голос мав оксамитовий, розкішного тембру баритон. Якби він не став поетом, то міг би стати композитором, бо частенько сам підбирав мелодії до своїх текстів. Якби він не став поетом, він міг би стати вчителем. Хлопчики та дівчатка школи в Овручі, де він працював завучем та викладачем української мови і літератури, надовго запам’ятали свого натхненного, запального, але завжди справедливого вчителя. Йому багато було дано від бога, життя відкривало перед ним тисячі шляхів, тисячі ролей, кожну з яких він зіграв би блискуче. Але він став поетом, великим українським поетом. Його ім’я — Андрій Малишко.

Дитинство в нього було нелегке. до школи пішов шестирічним хлопчиком. Вчитися довелося спочатку у місцевого попа. Він читав Псалтир, розповідав про всесвітній потоп. На одному з уроків Андрій задав попові «колюче» запитання і за це був покараний. У попа були свої методи приборкування непокірних: він носив із собою гілку колючої акації та прочісував нею чуби…

Мистецьке обдарування Андрія виявилось дуже рано. Ще підлітком він навчився грати на гармошці. Його запрошували виступати на сільських весіллях, і про це він ще не раз згадає у своїх віршах. Тоді ж почав читати «Кобзар». І писати вірші пробує ще з раннього дитинства. В цьому його підтримував шкільний вчитель географії В. Грушецький, який помітив у непосидячому учні справжній талант. Але коли про це дізнався батько, то, розлючений тим, що хлопець займається такою нікчемною справою, як писання віршів, відлупцював сина. Сварка скінчилась тим, що п’ятнадцятирічний Андрій втік з дому. Так він опинився у Києві.

Доводилось йому й ночувати, де прийдеться, й підробляти, що випаде. але він не залишив своєї мрії — вчитися. У 1929 році Малишко вступає до інституту соціального виховання, який потім був реорганізований в інститут народної освіти, а ще пізніше Київський державний університет.

Днями хлопець просиджував в бібліотеці. траплялося, і обідати не ходив. Брав із собою одне яйце і двісті грамів хліба — свій денний раціон. Від того недоїдання макітрилося в голові, і тому був вдячний старенькій бібліотекарці, коли вона пригощала його після обідньої перерви кількома гарячими картоплинами.

Після закінчення інституту він учителював в Овручі. Працюючи в школі, з дітьми, він багато міркував, яким повинен бути справжній учитель.

(…) Війну поет зустрів у києві. Він згадує: «Червень 1941 року. Перші бомби упали на рідний київ. Пам’ятаю, що від тих бомб будинок захитався, а «юнкерси» нахабно заходили бомбити ще й ще. Почалася евакуація населення. і ми, гарні, молоді, сильні, зголосилися йти добровольцями в армію. Шістдесят п’ять письменників переодягнулися в сірі шинелі і пішли на фронт. Коли я знову потрапив до Києва, місто вже було оточене гітлерівцями. Секретар ЦК КП(б) України Йосип Григорович Лисенко за дорученням уряду запропонував мені літаком негайно перебратися на той бік Дніпра. Але я вирішив лишитися разом з оборонцями Києва. Виступав по радіо, закликаючи народ до боротьби. У театрі імені Франка читав свого вірша «Україно моя». Хотілося вірити, що Київ ніколи не буде в руках фашистів. В останню хвилину нам вдалося вийти з Києва через Ланцюговий міст. В дорозі не раз потрапляли під обстріл. У Харкові зібрали нас у будинку «Слово». Я став співробітником газети «За радянську Україну», кореспондентом фронтових газет».

Поетичні збірки Андрія Малишка «До бою вставайте», «Україно моя», «Понад пожари», «Битва», що вийшли в роки війни, друкували в газетах, журналах, альманахах, передавали по радіо, закидали у вигляді листівок на окуповану територію. В архіві поета зберігся лист, написаний йому колишнім солдатом, який вірш «Україно моя» проніс через усі фронти: «коли почалася Велика Вітчизняна війна, я був на крайній точці західного кордону, під Перемишлем. Потім ми відступили до Чернігова і зайняли оборону на Десні. Під Остром, у фронтовому лісі, нам потрапили до рук свіжі газети. Серед них була газета «комуніст» від 27 серпня 1941 року, в якій я прочитав Ваш вірш «Україно моя». Ми всі вивчили його тоді напам’ять, повторювали як клятву перед боєм. Я зберігаю його біля серця, як найдорожче».

«Коли б Ви не були поетом, можливо, стали б співаком. Слух у Вас чудовий», — казав Козловський.

Велика дружба зв’язувала Малишка і з Остапом Вишнею, який ставився до Андрія як до сина. Вишня радить Малишку у своєї «молитві»: «Господи всевладний і многомилостивий! Умиротвори Андрія Малишка, щоб він не горів з-за нечисті, а щоб горів він, як і горить, для поезії». і далі: «коли хочете любить Україну — любіть Андрія Малишка».

Олександр Довженко вгадав пісенний дар Андрія і доручив ще молодому поетові написати пісню для фільму «Щорс». З того часу добрі відносини їх міцніли. добра дружба була і з о. Фадєєвим, М. Шолоховим, О. Твардовським. Малишко, хоч розмовляв тільки українською мовою і писав українською, велику російську літературу любив та поважав, стверджуючи, що «вона допомагає йому жити і творити».

Він помер у 58 років. Здоров’я вже було дуже погане — стреси, алкоголь, але головне — щоденний непосильний труд. Він дійсно «спалився» своєю поезією — більш 40 поетичних книг, і яких! а скільки задумів не здійснено, скільки мріялось — знають тільки його друзі та чернетки рукописів.

Після його смерті друзі ще довго згадували дрібниці… Згадували, як сильно він любив яблука. Дерева садив разом із друзями, так їх і називав: «Яблуня Козловського», «Яблуня рильського». Розкладував яблука рядочком на книжкових шафах, на письмовому столі і научав усіх, хто приходив до нього, розпізнавати сорти: золотий ренет, зоря, джонатан чи київський ранній. Згадували, який він був гарний тамада. Як варив юшку, яку сам, завзятий рибалка, умів приготувати за своїм власним рецептом, із хмизом, старим сальцем, перцем та лавровим листом.

Довгі роки він відзначався непоганим здоров’ям та друзі жартома називали його: «Грибок-боровичок». Він сміявся та відповідав: «Ні, я — Андрюшка, суха грушка, так дражнили мене у дитинстві». Стригся коротко, темно-русий чуб довго не рідшав. Любив свіжі білі сорочки, особливо українські вишиванки. Галстука так і не навчився добре пов’язувати, просив дружину чи товаришів допомогти. Був дуже простий і сердечний в стосунках, чесний, принциповий. ось такий він був, Андрій Малишко!” (Наталя Губенко).

“…Було це на дачі під Києвом, біля однієї з Дніпрових заток, де… працював над своїми книгами. Часу бракувало, а тому цінувалась кожна хвилина. І все було добре. “Аж поки поруч не поселився Андрій Малишко, — скрушно зітхає Павло Архипович, — і часу на романи поменшало”.

“Роман почекає, а соми — ні”, — казав видатний лірик, і вони, взявши вудочки, йшли до затоки. Під впливом непідробного поетового азарту ще молодий романіст запалювався й починав ворожити над вудкою так, ніби клював не якийсь бобир, а пудовий судак…” (Павло Загребельний).

Поділитися у соцмережах:

Share to LiveJournal
Share to Odnoklassniki