Мета: охарактеризувати образи матері, батька, діда, бабусі; з’ясувати, які звичаї та обряди описав автор у своєму творі; вчити школярів характеризувати образи; добирати цитати з тексту твору на підтвердження власних думок, знаходити в тексті художні засоби та пояснювати їхню роль; виховувати інтерес до народних традицій та звичаїв.

Цілі.

Учні знатимуть:

назви, сутність описаних звичаїв та обрядів; риси характеру персонажів повісті;

Учні вмітимуть:

розповідати про звичаї та обряди; порівнювати цитати з різних текстів і робити висновки; характеризувати образи твору; висловити власну думку з приводу прочитаного;

відрефлексувати власну діяльність на уроці, здійснити усне само- та взаємооцінювання.

Обладнання: портрети маленьких Сашка Довженка та Михайлика Стельмаха.

Тип уроку. Урок закріплення знань, умінь, навичок.

Методи, прийоми, форми роботи: мікрофон 2, робота у парах, заповнення таблиці, бесіда.

Хід уроку

І. Мотиваційний етап.

1. З’ясування емоційної готовності учнів до уроку. (Словесний настрій).

2. Актуалізація суб’єктного досвіду та опорних знань (“Незакінчене речення”: “Мати навчила мене….., а тато ….. . Від дідуся і бабусі я навчився….”.

3. Озвучення напрацювань.

ІІ. Цілевизначення й планування.

1. Оголошення теми уроку.

2. Вибір цілей із запропонованого вчителем переліку, доповнення власними.

3. Колективне планування діяльності.

ІІІ. Опрацювання навчального матеріалу.

1. Перевірка домашнього завдання: взаємоаналіз творчих робіт, визначення найвдаліших.

2. Характеристика образів рідних Михайлика на основі аналізу цитат (представлення результатів групової роботи).

Дід.

“…Мов сіро-блакитнаві, побризкані росою безсмертники, оживають старі очі. Дід ошелешено підкидає вгору брови, потім одгетькує мене вільною рукою і починає сміятись. Він дуже гарно сміється, хапаючись руками за тин, ворота, ріжок хати чи дерево, а коли нема якоїсь підпірки, тоді нею стає його присохлий живіт. В таку хвилину вся дідова постать перехитується, карлючки вусів одстовбурчуються, з рота вириваються клекіт і “ох, рятуйте мою душу”, з одежі осипається дерев’яний пилок, а з очей так бризкають сльози, що хоч горня підставляй під них”.

“Серед майстрового люду найбільшої слави зажив мій дід Дем’ян, якого знав увесь повіт. Чого тільки не вмів мій дідусь! Треба десь зробити січкарню, драча, крупорушку чи керата, – співаючи, зробить, дайте тільки заліза, дерева і ввечері добру чарку монопольки. А хочете вітряка, то й вітряка вибудує під самі хмари; у кузні вкує сокиру, у стельмашні злагодить воза й сани, ще й дерев’яні квіти розкидає по них.  Залізо й дерево аж співали в діда, поки сила не повиходила з його рук.

Міг чоловік нехитрим інструментом вирізати і просту людину, і святого”.

“Я ніколи не бачив дружніших людей, як мої діди. В селянстві, та ще в нестатках, усього доводилось мені надивитись і начутись. Але жодна крихітка житейського бруду не виповзла з двору моїх дідів, недобре слово з їхніх уст не торкнулося жодної людини”.

Бабуся.

“…Бабуся… йде поглянути на свою втіху – садок. Кожне деревце тут посаджене її руками, й до кожного з них вона мала своє тихе слово. Було так цікаво слухати, коли бабуся, наче з ріднею, розмовляє з деревами, тому я й ув’язуюсь за нею. Але бабуся не полюбляє, щоб хтось прислухався до її розмови з садком. Тому вона зараз тільки підійшла до кількох дерев, поторгала їх руками, щось прошепотіла й незабаром повела мене в хату”.

“Між яблунями снує бабуся і її тінь. Обличчя в бабуні зараз таке, наче вона молиться. Це тому, що вона дуже любить сад, доглядає і уболіває над ним, кожна в ньому нащепа міцно перев’язана стьожками, видертими із рукавів її сорочок…”.

Мати:

“…Сьогодні мати почала діставати з комори, з скрині, з сипанки, з-під сволока і навіть з-за божниці свої вузлики. В них лежало все те, що далі зійде, зацвіте, закрасується й перев’ється по всьому городі: огірки, квасоля біла, ряба й фіалкова, безлуский горох, турецький біб, чорне просо на розвод, кукурудза жовта й червона, капуста, буряки, мак, морква, петрушка, цибуля, часник, наут, соняшник, кручені паничі,  нагідки, чорнобривці, гвоздика і ще всяка всячина.

Мати радісно перебирала своє добро, хвалилася його силою і вже бачила себе в городі посеред літа, коли ноги веселить роса, а очі й руки – різне зілля.

В її устах і душі “насіння” було святим словом. І хоч не раз вона нарікала на свою мужицьку долю з її вічними супутниками – нестатками й злиднями, проте нічого так не любила, як землю. Мати вірила: земля усе знає, що говорить чи думає чоловік, вона може гніватись і бути доброю, і на самоті тихенько розмовляла з нею, довіряючи свої радощі, болі й просячи, щоб вона родила на долю всякого: і роботящого, і ледащого.

Коли на городі з’являвся перший пуп’янок огірка чи зацвітав повернутий до сонця соняшник, мати брала мене, малого, за руку і вела подивитися на це диво, і тоді в блакитнавих очах її назбирувалось стільки радості, наче вона була скарбничим усієї землі. Вона перша в світі навчила мене любити роси, легенький ранковий туман, п’янкий любисток, м’яту, маковий цвіт, осінній гороб і калину, вона першою показала, як плаче од радості дерево, коли надходить весна, і як у розквітлому соняшнику ночує оп’янілий джміль.

Від неї першої я почув про калиновий міст, до якого й досі тягнуся думкою і серцем…”

“…Що їй думалось тоді, моїй сільській босоногій Ярославні, перед людяністю, скромністю і мудрістю якої я й досі схиляю свою, вже посивілу голову. Не знаю, як би склалась моя доля, коли б біля неї не стояла, мов благання, моя зажурена мати. Я й досі чую на своєму чолі, біля свого серця спокій і тепло її позазілюваних, потрісканих рук. Може, тому його  й  було так багато, що воно трималося не на поверхні, а в глибоких шпаринах материнських рук…”

Батько.

“І досі з глибини років озивається голос мого батька, який одного   прихмареного ранку поставив мене, малого, радісного і схвильованого, до плуга, а сам став біля коней. Дома він про нашу працю говорив як про щось героїчне: “Хмари йдуть на нас, громи обвалюються над нами, блискавки падають перед нами і за нами, а ми собі оремо та  й  оремо поле”.

“Після сніданку тато одягнувся у кирею з грубого саморобного сукна і сказав:

- Сніг не сніг, а вчитися треба. Підемо, Михайле, до школи, – він  узяв мене на руки, вгорнув полами киреї, а на голову надів заячу шапку.

- Як же йому, горопасі, без чобіт? – болісно скривилася мати.

- Дарма, – заспокоїв її  батько.  -  Тепер  такий  час,  що  не  чоботи головне.

- А що?

- Тепер головне – свіжа сорочка і чиста совість, – посміхнувся  батько. – Правда, Михайлику?

- Правда, – щільно притуляюсь до тата, і ми обоє  під  зітхання  матері покинули оселю.

…Якби тепер запитали, яку  найкращу  одіж  довелося  мені бачити по всіх світах, я, не вагаючись, відповів би: кирею мого батька.  І коли іноді в творах чи п’єсах я зустрічаю слово “кирея” – до мене трепетно наближаються найдорожчі дні мого дитинства”.

3. Бесіда про звичаї та обряди українського народу:

а) що таке, на ваш погляд, звичай? (Після відповідей учні звертаються до тлумачного словника);

б) яких традицій у вихованні дотримувались українці?

в) яких звичаїв і традицій дотримується ваша родина? (Мікрофон 2);

г) про які звичаї та обряди згадується у повісті М.Стельмаха? (Учень від 3-ї особи переказує заданий додому уривок).

д) робота в парах:

Учитель пропонує учням перелік дібраних ним (або групою учнів) цитат із “Зачарованої Десни” О. Довженка. Учні з’ясовують, про який звичай або традицію йде мова, добирають відповідну цитату з повісті “Гуси-лебеді летять” М.Стельмаха і заповнюють таблицю:

Цитата із твору

“Зачарована Десна” О.Довженка

Звичай/обряд

Цитата з твору

“Гуси-лебеді летять” М.Стельмаха

ІV. Рефлексивно-оцінювальний етап.

1. Обговорення проблеми у групах.

- Чи потрібно дотримуватись звичаїв і традицій?

2. Озвучення напрацювань.

3. Усна рефлексія ( “Мікрофон1”): “Після цього уроку я зрозумів, …”.

4. Усна взаємооцінка.

Домашнє завдання.

Обов’язкове: дібрати цитати для характеристики образу Михайлика;

За бажанням: переказати уривок з повісті від 3-ї особи:

“Дід говорить, що з мене щось буде, бабуся охоче з ним погоджується, а мати-коли як; частіше вона похитує головою і каже зовсім не те, що всміхалося б мені:

- Може, з нього й буде якийсь толк, якщо безтолоч он звідти вийде, – і пальцем показувала на те самісіньке місце, на яке при нагоді й тепер декому показують.

Але безтолоч “он звідти” не дуже поспішає виходити, їй, видать, сподобалась моя “макітра”, в яку чогось потрапили не рівні, а кручені мізки. Дорослі геть-чисто все бачать, що є і чого немає в голові малого.

Отож тепер у моїх мізках крепко хазяйнує безтолоч. І не подумайте, що я вже такий затятий або якийсь каламутник. Я не дуже кривлюсь, коли треба щось робити, охоче допомагаю дідусеві, пасу нашу вреднючу коняку, рубаю дрова, залюбки гострю сапи, люблю з мамою щось садити або розстеляти по весняній воді і зіллю полотно, без охоти, а все-таки потроху цюкаю сапкою на городі і не вважаю себе ледащом.

Та є в мене, коли послухати одних, слабість, а коли  повірити іншим-дурість; саме вона й завдає найбільшого клопоту та лиха. Якось я швидко, самотужки навчився читати, і вже, на свої дев’ять років, немало проковтнув добра і мотлоху, якого ще не встигли докурити в моєму селі.

Читав я “Кобзаря” і “Ниву”, казки і якісь без початку і кінця романи, “Задніпровську відьму, або Чорний ворон і закривавлена рука” і “Три дами й чирвовий валет”, а також різні , книжечки, видані петлюрівцями, “січовими стрільцями” та Червоною Армією. І вже тоді мені одні слова сяяли, мов зорі, а інші туманили голову”.

Поділитися у соцмережах:

Share to LiveJournal
Share to Odnoklassniki